Я народилася в Добропіллі і проживаю там. До війни в мене помер чоловік, тепер одна живу. До дітей їжджу: то туди, то туди. Життя таке в мене тепер. Мені 64 роки в лютому.

Донька в Краматорську проживала - в них там рвонуло о пів на п’яту. Відразу діти подзвонили. Вони виїжджали, і я з ними виїхала. Були у Львові, а тоді я повернулася додому. Зараз їжджу, навідую їх. Тут у мене кішечка, не можна її кинути.

Були проблеми з медикаментами. В мене рак щитовидки. Люди мені там прислали без грошей, бо мені не можна без ліків. А зараз все в аптеках є, то налагодилося. 

Усі оці обставини шокують, ще й сама, сиджу - страшно. Світла немає, вийду – світу білого не бачу, не знаю, де себе засунути. Складно лишитися без нічого: де я його вже куплю? Я пенсіонерка, та ще й одна залишилась. 

Діти підтримують мене і грошима, і ліки купують, бо в мене пенсія невелика. Та скільки мені одній треба? Швидше б ворогів вигнати, щоб якийсь мир був. 

Я працювала в Червоному Хресті 15 років, нас перед війною скоротили. Якби не скоротили, то ходила б на роботу і помагала людям, як робила раніше. Дуже сподіваюсь і вірю, що буде краще. Треба вірити, без віри як жити? Вірю в наших хлопців-захисників. У мене син-волонтер їздить і до хлопців, чим може, допомагає. Я також хлопцям передаю, що можу: то щось печу, то чай, то шкарпетки в'язала їм. Хочу повернутися до нормального життя.