Я сама з Мар'їнки Донецької області. Мені 68 років. Жила з чоловіком останнім часом. Діти в мене вже дорослі, жонаті. Мені вже повертатись нікуди. Я зараз живу у дочки в Житомирі, тут вона наймає квартиру. Вона разом із чоловіком поїхала в 2014 році сюди. У них тут народилась дитина, якій вже сім років, ходить вже в школу.

27 квітня 2022 року у нас обстріл був сильний. Я впала. Чоловік мені каже: «Пішли в погреб». Коли я спускалась в погреб, отримала осколочне поранення, і мене відвезли в Курахове в лікарню. Я там пролежала тиждень. Потім волонтери відправили мене до дочки в Житомир. Я приїхала сюди 3 травня 2022 року, з того часу живу у дочки. 

У Мар’їнку нам їжу привозили волонтери. У мене інсульт був у 2021 році в грудні, якось мені вистачало ліків. 

По воду ми ходили з чоловіком, набирали баклажки. Було дуже тяжко. Ми дивились, як люди виїжджають, а я думала: «Може, хоч мій будинок залишиться…» На жаль, не залишився.

Не могла я цього зрозуміти. У мене стільки родичів там було! Навіщо це все? Як можна нас вбивати?

Хочеться, щоб скоріше все це закінчилось, та Бог його знає, коли все закінчиться. Мій чоловік вмер місяць назад, його поховали тут, у Житомирі. Мій дім зруйнований, я живу з донькою у зйомній квартирі. Моє найбільше бажання – щоб у доньки було власне житло.