Альона Володимирівна жила у Лівобережному районі Маріуполя, який російська армія знищила першим. Їй зі своєю сім’єю вдалося врятуватися. Зараз Альона з чоловіком і дітьми живе у Хмельницькому. Діти хочуть додому, в Маріуполь. Вони ще малі, тому не можуть зрозуміти, що їхнього дому більше немає

Мені 34 роки. Я заміжня. У мене двоє дітей, двох і семи років. Ми жили в Маріуполі, на Морському бульварі. Захват Маріуполя починався з нашого району, тому ми відразу виїхали в Новоселівку до тітки мого чоловіка. Туди ж приїхали чоловікові батьки. Нас було дев’ятеро. Будинок у тітки маленький, і підвал теж, але якось тіснилися. Лютий і березень просиділи в підвалі, бо йшли обстріли. Неподалік від нашого будинку падали авіабомби. На щастя, ми не постраждали. Лише автомобілі залишилися без скла. 

Було дуже холодно. Якось ми весь день просиділи в підвалі, а ночувати пішли в будинок. В будинку також не було опалення, але все рівно не так холодно. Я вкрила дітей кількома ковдрами. Вночі снаряд потрапив у літню кухню – почав сипатися будинок. Ми прокинулися. У будинку пил стояв стіною. Ми босими побігли в підвал. 

У березні до нас прийшов друг з Літовського району і запропонував нам з чоловіком і дітьми перейти у його теплий підвал. Чоловік перевіз нас туди, а батьки й тітка залишилися. Ми побули там два-три дні.

У той час дуже бомбили Новоселівку завод Ілліча, парк Петровського і 23 мікрорайон. Чоловік кожного дня ходив пішки в Новоселівку, щоб дізнатися, чи живі наші рідні. 

16 березня ми виїхали на своїх автомобілях в село Мелекіне. Взяли з собою деякі речі, а також забрали собаку й кішку. Там знаходилася наша дача, але вона була недобудована, тому ми попросилися пожити в сусідів. У Мелекіному провели два тижні, а потім поїхали в Запоріжжя. Добиралися дуже довго. 

Щоб не проходити фільтрацію в Мангуші, ми поїхали в об’їзд. Чоловік добре знав місцевість, тому вивіз нас полями в Бердянськ. Звідти вирушили в Токмак. Чотири дні простояли в Токмаку. Потім з колоною Червоного Хреста доїхали до Василівки. Колону пропустили, а ми ще добу стояли на блокпості. Скрізь перевіряли документи й речі. Із Запоріжжя ми поїхали в Дніпро. Зараз мешкаємо в Хмельницькому. Мої мама, брат і бабуся повернулися, коли стихли бойові дії. Їхня квартира вціліла, тому вони вирішили поїхати додому.

Ми втратили свою квартиру – нам нікуди повертатися. Діти ще маленькі, тому не розуміють цього. Вони плачуть і просяться додому.