Світлана з чоловіком і сином виїхала з окупації до Запоріжжя навіть не через тяжку ситуацію, а для того, щоб дитина мала доступ до навчання на рідній мові

До війни ми жили у Василівському районі, село Шевченко.

Перші дні війни я добре пам’ятаю. Я пішла за десять хвилин до п’ятої ранку на роботу. І чула, що десь щось вибухало. А вже як вони зайшли до нас у село, ми були шоковані.

Війна почалась в четвер, в суботу мій чоловік їздив нашим хлопцям кров здавати. В суботу ми навіть вивозили харчі у Василівку, у третю школу до знайомих дівчат. Бо ми розуміли, що якщо до нас зайдуть, ситуації можуть бути різні. Чомусь ми думали, що там оборону краще триматимуть, от і вивезли туди продукти, з яких нашим хлопцям готували. Намагалися допомагати, але окупанти добрались і сюди.

Багато було болісних, шокуючих моментів. Я пам’ятаю, коли в людей застрелили вівчарку - просто тому що вона була відв’язана.

Якось із сусіднього села люди виїхали в Дніпрорудне молоком торгувати. І був приліт. Їх у мішок потім зібрали, та й то, я не знаю, через скільки часу. У мішечок зібрали й поховали.

Це все було шоком. Те, що ці потвори просто прийшли до нас, теж був шок.

Чоловік мій працював на будівництві, усе було нормально, у нього якраз через пару днів мала бути зарплата. Але сталась війна і ми зосталися без грошей, чоловік – без роботи. Рятувало те, що в нас було господарство, якесь м’ясо, щось своє з городу. Хліб не було за що купувати та й ніде - магазин у нас розікрали, він не працював. Не було за що машину заправити, щоб поїхати скупитись, і грошей не було. Та взагалі в той час навіть із двору було страшно вийти!

Тим часом навчальний рік був все ближче. У російську школу я сина точно не збиралася здавати. Тому ми виїхали. Щоб дитина могла вільно вчитися своєю мовою.

Черги стояли на блокпосту у Василівці аж до скельок. Я бачила на власні очі, тому що в нас зв’язку не було і ми на трасу виїжджали подзвонити рідним. В нашому селі приймали на ночівлю людей, які стояли в черзі на виїзд. Бо іноді їх не пропускали навіть тижнями.

У нас був знайомий волонтер, він стояв три доби на тому блокпості. А потім просто приїхав, сказав нам, щоб збиралися, що виїжджаємо сьогодні. Отак ми й виїхали.

Ми якраз так потрапили, що дорога була спокійною. А через кілька днів чоловікова сестра потрапила під обстріл на виїзді.

Я з дитиною поїхала окремо, тому що мого чоловіка кілька діб не пропускали. В Україні можна, щоб машина була оформлена на іншу людину, а вони до цього причепилися. Чоловік перший день простояв, йому кажуть: «Домой». Другий день простояв – «Домой». На третій день – те саме. То він кинув машину, його підсадили до людей – і так він виїхав. А машину вже забрали батьки. Батьки залишилися там.

Зараз ми у Запоріжжі. Роботи на маємо. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться, і ми будемо перші в черзі, щоб їхати додому.

Я вірю в Україну, в нашу перемогу, в ЗСУ. Вони молодці! Дай Бог, швиденько впораються – і вже до весни буде перемога. Усе відбудують. Дуже хочеться,  щоб поряд були люди, які підтримували в тяжкі часи. А тих, хто «перевзувся», щоб просто не було. Щоб Україна процвітала, щоб усі були живі й здорові.