Перший день війни я пам’ятаю, як страшний сон. Я йшла на роботу, коли родичі сказали, що почалась війна. Що таке війна, знала тільки з фільмів і книг. У перші дні їхали колони танків і військових машин, і я ще не знала, що це російські війська. 

Я працюю в бюджетній сфері і сама виховую дітей. Магазини в місті були закриті, ліків і продуктів не було. Було страшно, я плакала, стоячи в черзі за хлібом. Мої діти раніше не їли чорного хліба, а коли я приносила його додому, вони з таким задоволенням його куштували, що мені було одночасно страшно і боляче.

Найбільший шок я відчула, коли літаки бомбили місто, а хата піднімалася і опускалася від вибухів. 

Діти кричали: «Ми хочемо жити!» Це було найстрашніше.

Моя рідна тітка, яка жила зі мною, перенесла інсульт. Я сама, як медпрацівник, надавала їй допомогу, бо швидка не виїжджала через комендантську годину і літаки, що літали над містом. Пізніше я відправила її в лікарню, але втратила.

Старший син почав заїкатися, а молодший довгий час боявся засинати вночі через літаки. Я намагалася заспокоїти його, - це були дуже складні моменти.

Я пам’ятаю своє дитинство, свята, День захисту дітей, великий стадіон, голубів миру. Тоді я не розуміла цінності миру. Тепер головне для мене - мирне небо над головою. Мій брат, зять і двоюрідний брат воюють на передовій. Кожного дня я молюся за них і чекаю звісток. Дуже страшно втрачати близьких. Моя подруга поховали сина… Це страшно.

Я хочу, щоб усі діти жили в Україні. Мій старший син каже: «Тільки дозволять воювати — я йду захищати». Я пишаюся ним, але це страшно.