Любов виїхала з рідної Попасної, коли рашисти знищили її житло і поали накривати місто фосфорними боєприпасами

Вранці 24 лютого подзвонила донька і сказала, що в Києві йдуть обстріли, і вона виїжджає з маленькими дітьми. Спочатку я ще залишалася в місті, але донька спитала: «Мамо, а ви?» Було спокійно, але водночас страшно. Вибухи лунали поруч. 8 травня Попасну окупували, а потім - Бахмут.

Світла й води не було. Хліб привозили волонтери з Бахмута, тоді ще була відкрита дорога. Воду я брала у сусідів, у них була криниця. 

15 березня прилетіло у мій будинок, потім розбили центральний ринок, почали пускати фосфорні бомби, і я вирішила виїхати. Уже дорогою потрапила під обстріл біля Покровського, а потім вирішила їхати до Павлограда.

Я обрала Хмельницьку область, бо мій тато був родом звідси. Хоч батька давно немає, а мама померла у 2019 році, я вирішила оселитися тут. 13 травня у Хмельницькому також були вибухи, які нагадали, що живемо у важкі часи і розслаблятися не можна. Але були й приємні моменти: на ринку у Хмельницькому зустріла знайомих із Луганської області. Було приємно, що  сюди приїхали також люди з Лисичанська і Попасної.

Моя донька зараз за кордоном із двома дітьми, онуку вже п’ять років, онучці - два, і скоро буде третя дитина. Вони приїжджали сюди, але залишатися не змогли, бо не хотіли, щоб діти чули сирени. А я залишаюся тут і працюю. Для мене робота - це найцінніше, адже я можу спілкуватися з колегами, допомагати дітям.

Я вірю в перемогу. Мої учні захищають нас, і я переконана, що вони доб’ються перемоги, і ми почуємо слово «Перемога». Потім треба буде відбудовувати те, що зруйновано. 

Дуже боляче дивитися на Луганську область, яку знищують: горять ліси, постраждали Рубіжне, Кремінну, Сєвєродонецьк. 

У Попасній зруйнували будівлі та школи, наша гімназія також сильно постраждала. Найголовніше для людей - здоров’я і мир. А все інше ми відновимо.