"Діти змалечку вже знають, що росіяни – вороги"

Осадчук Марк Вадимович, 16 років, учень 11-Б класу, в.с.п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів» УМСФ, м. Дніпро

Учителька української мови та літератури - Усачова Дар’я Євгенівна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Наприкінці лютого події в країні дещо загострились. Тоді, якщо чесно, я цьому багато уваги не приділяв, мене хвилювали дедлайни домашніх завдань, додаткових курсів та інші буденні питання, які треба було вирішувати, саме цим я займався ввечері 23 лютого. Наступного дня, у четвер, я мав захищати одну зі своїх проєктних робіт, тому дільце кипіло. Активно тицяючи по клавішах клавіатури, підганяючи моделі за параметрами, я навіть не забачив, як годинник пробив першу ночі.

Моя мати наполегливо виштовхувала мене з ліжка, супроводжуючи це діло криком: «Прокидайся, почалося». Відверто кажучи, я не одразу зрозумів, що взагалі коїться і чого від мене очікують, але потім почув добрячий гуркіт за вікном, від якого, як здалося сонному мені, сколихнувся весь дім. Перше, що побачив, сльози матері, тоді я і зрозумів, що саме почалось.

Дуже важко передати увесь спектр емоцій, що я відчув, але убагнув одне – піддаватися паніці не слід, адже буде тільки гірше. Було чітке усвідомлення – спочатку треба заспокоїти матір, а далі будемо мізкувати наступні дії. Прийшовши до тями, повної свідомості, почав дивитися новини. Трохи заспокоївся, адже одразу з’явилося розуміння того, що ніхто державу не збирається віддавати, усі держслужбовці, політики працюють. Армія тримає оборону.

З того дня змінилось багато: навчання, життєві пріоритети та навіть побажання «доброї ночі» заграло іншими фарбами. Зовсім іншими. Небо наче втратило свої неповторні барви, щось у ньому було не те. Через 231 добу повномасштабного російського вторгнення в Україну воно так і не загорілось знов, не дивлячись на те, що сонячних днів було багато.

Як то кажуть, людина така істота, що до всього звикає, ось так і моя сім’я з часом звикла. Звучить просто жахливо: «звикнути до війни», але ми звикли не до війни, а до того, що треба допомагати цю війну закінчити. Донати на ЗСУ стали просто невід’ємною частиною нашої буденності. У мене є розуміння того, що ми зробимо з російським «визволять» те, що було описане ще у відомій пісні «Гей гу, гей га». Кожен мав і має допомагати, як може, щоб скоріше закінчити цей жах, якого ми побачили достатньо.

Чого вартує Ірпінь, Буча, Гостомель, Салтівка в Харкові, ТРК у Вінниці, дніпровський ринок? Останній, до речі, вже не десь там, а ось – у 6 кілометрах від тебе. Це твоє рідне місто, яке знищують прямо в тебе на очах. Слова закінчились приблизно після 3 квітня, коли з’явилися фотографії з Бучі. Сотні розстріляних мирних жителів, уявіть собі цифру, сотні. Зі зв’язаними за спиною руками, обмотані скотчем та ганчір’ям. Як після цього можуть бути якісь слова? Злість, ненависть та й годі. Що ще можна відчувати до ката твого народу? Що можна відчувати у ставленні до людей, через яких діти, маленькі діти, які нічого не зробили, мають спати в холодних укриттях, а не на м’якій постілі свого ліжка? Діти змалечку вже знають, що росіяни – вороги, бо саме через них вони не ходять до садочку, не бавляться з друзями, не проживають своє дитинство так, як мали б.

Мир – це така велич, яку я недооцінював. Лише сьогодні розумію, яким коштом він дається і скільки людей готові скласти за це голову.

А вмирали, як би це не звучало, за кожного з нас. Пам’ятаймо кожного нашого захисника. Слава Україні!