«Дітей і жінок садили на воєнну техніку як живий щит»

Тижні окупації були справжнім жахіттям для її родини. Аліна Степанюк разом із чотирьохрічною донькою та чоловіком мешкала у невеликому селі поблизу Бучі. Від їхнього мирного життя після російського вторгнення майже нічого не залишилось. 

Ми з чоловіком та дитиною чотирьохрічною у своєму приватному будинку проживали. 24 [лютого] ми перебували в селі Андріївка Макарівського району. Нам повідомила сусідка, що почалася війна, щоб ми залишалися вдома і нікуди не йшли. Пізніше  повідомлення прийшло з садочка, щоб дітей не вели в садочок. З роботи також надійшло повідомлення, щоб усі залишалися вдома. 

З 24-го обстрілів ми не чули. По вулиці ніхто не ходив, всі залишалися вдома. У село заїхали військові 26-го числа десь під вечір. При заїзді ми чули кілька раз вибухи, і вони просто проїхали колоною через наш населений пункт Андріївку в сторону Макарова. Пізніше також було чути вибухи.

З 26-го по 28-е електрика була. Пізніше почалися вибухи, і снаряди потрапили в електростовпи. Світло пропало, зв’язку не було. Їжа була, тому що ми в селі. Вода була в криниці. В погребі ми перебували, там консервація, запасів цього нам вистачало. Єдине, що хліба не було. Але коли було тихо, ми трішки готували  і пекли. Газ був, його вимкнули після восьмого числа. Ховались ми тоді, коли були сильні обстріли. Дуже сильно було чути, як з танків стріляти та «Градів». Я особисто бачила два літаки, з яких скидали міни поблизу нашого населеного пункту. Це було дуже сильно чути. Сільська рада була окупована російськими солдатами. Коли вони інколи проходили по селу, то було чути, як вони стріляли з автоматів. Але це було порівняно тихо від того, як літали «Гради», бомби. Поблизу один із снарядів потрапив у сусідній гараж, це було на початку березня, він згорів повністю; ми ще допомагали його тушити. Коли прилітали на двори з танків бомби, вікна вибивало у людей. Чоловік допомагав вікна людям забивати, бо холодно було. Коли ці солдати з’явилися в нашому населеному пункті, вони окупували приміщення сільської ради. Поселилися в бомбосховищі в місцевій школі, і там вони жили.

Забирали  телефони, перевертали речі, їжу забирали. Декого з чоловіків брали у полон. Перевіряли, чи вони не належать до військових органів. Питали, чи вони не служили, чи мають якесь татуювання. По дорозі ходити було небезпечно. Була комендантська година, попередження – щоб всі сиділи. Самим виходити було страшно. Солдати переміщалися по селу. Ніхто не знав, що в них в голові. Можливо, він просто міг підійти, вдарити тебе по голові, нічого не запитавши. Люди не ходили.

Це було дуже страшно емоційно. Я не могла уявити, що таке може бути в наш час. Конфлікти потрібно мирним шляхом вирішувати. Таке для мене дуже складно психічно прийняти. Я взагалі не могла ні їсти, ні спати. Заспокійливі не брали. Схудла дуже страшно. 8 березня, коли переїхала до батьків, наче стало трішки легше. Страшно було дуже за дитину. Вона такого не бачила, і ми не знали, чи ми виживемо, чи ми виїдемо. Говорили, що дуже багато розстрілювали по дорозі сімей.  Ризик був страшний, але нам, слава Богу, вдалося виїхати з цього окупованого села. Напередодні нашого виїзду були дуже сильні обстріли, згоріло дуже багато будинків. Згорів садок дитячий. Люди в паніці почали покидати свої будинки. В машинах страшно було це робити.

Ми цього не могли зробити, бо дитина мала. Потрібно було їхати машиною. Напередодні 8 березня чоловік з іншими чоловіками, хто планував виїхати, ходили до російських солдатів просити коридори для виїзду. Вранці ми на свій ризик зібралися і поїхали. Самі основні речі, документи, заощадження. Машину обмотали білими простинями, собі – руки і поїхали. По дорозі були залишки побитих танків. Це були російські танки, вони були з позначкою V. також блокпости були.

Був російський блокпост, але там вже нікого не було. По дорозі ми бачили тіло померлого російського солдата. Говорили, що в нашому населеному пункті теж були трупи людей, але хто це був не знали. Зараз ми переїхали у Волинську область, село Оса. Тут проживають мої батьки. Вони просили ще коли це все почалось: приїдьте. Але ми думали, що наше село це мине. Стратегічних воєнних об’єктів там не було. Ми навіть не могли уявити, що таке могло жахіття статися. Що така кількість техніки і солдатів приїде в наш населений пункт.