Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Аліна Степанюк

«Дітей і жінок садили на воєнну техніку як живий щит»

переглядів: 106

Тижні окупації були справжнім жахіттям для її родини. Аліна Степанюк разом із чотирьохрічною донькою та чоловіком мешкала у невеликому селі поблизу Бучі. Від їхнього мирного життя після російського вторгнення майже нічого не залишилось. 

Ми з чоловіком та дитиною чотирьохрічною у своєму приватному будинку проживали. 24 [лютого] ми перебували в селі Андріївка Макарівського району. Нам повідомила сусідка, що почалася війна, щоб ми залишалися вдома і нікуди не йшли. Пізніше  повідомлення прийшло з садочка, щоб дітей не вели в садочок. З роботи також надійшло повідомлення, щоб усі залишалися вдома. 

З 24-го обстрілів ми не чули. По вулиці ніхто не ходив, всі залишалися вдома. У село заїхали військові 26-го числа десь під вечір. При заїзді ми чули кілька раз вибухи, і вони просто проїхали колоною через наш населений пункт Андріївку в сторону Макарова. Пізніше також було чути вибухи.

Вони хаотично стріляли з танків. В перший же день один із снарядів влучив у будинок, де згорів власник цього будинку. Це перше таке жахіття, яке ми побачили в нашому селі.

З 26-го по 28-е електрика була. Пізніше почалися вибухи, і снаряди потрапили в електростовпи. Світло пропало, зв’язку не було. Їжа була, тому що ми в селі. Вода була в криниці. В погребі ми перебували, там консервація, запасів цього нам вистачало. Єдине, що хліба не було. Але коли було тихо, ми трішки готували  і пекли. Газ був, його вимкнули після восьмого числа. Ховались ми тоді, коли були сильні обстріли. Дуже сильно було чути, як з танків стріляти та «Градів». Я особисто бачила два літаки, з яких скидали міни поблизу нашого населеного пункту. Це було дуже сильно чути. Сільська рада була окупована російськими солдатами. Коли вони інколи проходили по селу, то було чути, як вони стріляли з автоматів. Але це було порівняно тихо від того, як літали «Гради», бомби. Поблизу один із снарядів потрапив у сусідній гараж, це було на початку березня, він згорів повністю; ми ще допомагали його тушити. Коли прилітали на двори з танків бомби, вікна вибивало у людей. Чоловік допомагав вікна людям забивати, бо холодно було. Коли ці солдати з’явилися в нашому населеному пункті, вони окупували приміщення сільської ради. Поселилися в бомбосховищі в місцевій школі, і там вони жили.

Повибивали в магазинах стіни і заїжджали туди танками. Грабували, що залишилось з продуктів. Ходили по дворах. Деякі просили їжу, а дехто силоміць забирав.

Забирали  телефони, перевертали речі, їжу забирали. Декого з чоловіків брали у полон. Перевіряли, чи вони не належать до військових органів. Питали, чи вони не служили, чи мають якесь татуювання. По дорозі ходити було небезпечно. Була комендантська година, попередження – щоб всі сиділи. Самим виходити було страшно. Солдати переміщалися по селу. Ніхто не знав, що в них в голові. Можливо, він просто міг підійти, вдарити тебе по голові, нічого не запитавши. Люди не ходили.

Говорили, що в Бородянці, Бучі дітей та жінок садили на воєнну техніку як живий щит і так проїжджали населеними пунктами. Було дуже страшно. Попереджали, щоб ніхто нікуди не виходив, щоб такого з нами не робили.

Це було дуже страшно емоційно. Я не могла уявити, що таке може бути в наш час. Конфлікти потрібно мирним шляхом вирішувати. Таке для мене дуже складно психічно прийняти. Я взагалі не могла ні їсти, ні спати. Заспокійливі не брали. Схудла дуже страшно. 8 березня, коли переїхала до батьків, наче стало трішки легше. Страшно було дуже за дитину. Вона такого не бачила, і ми не знали, чи ми виживемо, чи ми виїдемо. Говорили, що дуже багато розстрілювали по дорозі сімей.  Ризик був страшний, але нам, слава Богу, вдалося виїхати з цього окупованого села. Напередодні нашого виїзду були дуже сильні обстріли, згоріло дуже багато будинків. Згорів садок дитячий. Люди в паніці почали покидати свої будинки. В машинах страшно було це робити.

Люди брали просто рюкзак, дітей і йшли пішки полями.

Ми цього не могли зробити, бо дитина мала. Потрібно було їхати машиною. Напередодні 8 березня чоловік з іншими чоловіками, хто планував виїхати, ходили до російських солдатів просити коридори для виїзду. Вранці ми на свій ризик зібралися і поїхали. Самі основні речі, документи, заощадження. Машину обмотали білими простинями, собі – руки і поїхали. По дорозі були залишки побитих танків. Це були російські танки, вони були з позначкою V. також блокпости були.

Був російський блокпост, але там вже нікого не було. По дорозі ми бачили тіло померлого російського солдата. Говорили, що в нашому населеному пункті теж були трупи людей, але хто це був не знали. Зараз ми переїхали у Волинську область, село Оса. Тут проживають мої батьки. Вони просили ще коли це все почалось: приїдьте. Але ми думали, що наше село це мине. Стратегічних воєнних об’єктів там не було. Ми навіть не могли уявити, що таке могло жахіття статися. Що така кількість техніки і солдатів приїде в наш населений пункт.

Андріївка 2022 Відео Історії мирних жінки переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення житло перший день війни 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій