Якимова Діана

10-б клас, Первомайський ліцей Первомайської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області

Вчителька, що надихнула на написання – Пахнюк Валентина Володимирівна

Війна. Моя історія

Привіт! Мене звати Діана і мені 14 років. Це моє есе «Війна. Моя історія.».

Розпочнемо.

Ранок 24 лютого ,я у бабусі збираюсь до школи,і тут мені телефонує мама і каже: «Доброго ранку!Як ти там?,А ти чула що розпочалася війна?, кажу їй: «Ні не чула а ,що розпочалася?» Вона : «ТАК,у Очакові вибухи!» Я зайшла в інтернет у Viber , і побачила повідомлення віл класного керівника «Діти! Сьогодні до школи не йдемо в звязку з воєнним станом в країні.Бережіть себе!». Потім я подзвонила мамі і кажу: «Заберіть мене до себе бо я боюсь, і якщо будемо тікати то разом.

Через пару годин приїзджають мама і тато і забирають мене.

Ось ми приїзджаємо додому. І перше ,що я спитала у мами це було «Як там сестричка?», бо на той момент вона була в Миколаєві ,а там було дуже небезпечно.

Ось наступив вечір. Заходжу почитати новини, а там пишуть ,що росіяни прориваються на Херсонському напрямку, а ми знаходимося приблизно 40 кілометрів може і меньше.

В ту ніч я не могла спати, я дуже боялась що прокинусь ,а в нас вже будуть «рускі». Це було дуже важко морально і фізично.

Пройшло 2 неділі з початку повномасштабного вторгнення росії. Сестра приїхала до нас, в нас зникає світло, зв`язок, інтернет, не було нічого .Щоб зловити інтернет або зв`язок щоб хоча б подзвонити ,треба було ходити по всьому селу і шукати. І ось одного дня ми чуємо якийсь гул і звук самольотів, виходимо на вулицю

два самольоти так низько прям над хатами летять і скидають авіабомби на баготоповерхові будинки ,тато залишився на вулиці ми з мамою і сестричкою забігли в кухню i попадали на підлогу .Сиділи на підлозі в обіймах,і думали що все нас більше не буде,ми помремо.

Ми трішки заспокоїлись, наче все добре.Але потім до нас прийшла бабуся по татовій лінії, і сказала що десь приблизно до обіду буде хліб. Ми дуже зраділи , тому, що до цього ми їли хліб якому було 7 днів, навіть і більше.

Ось настав час ми ідемо всією сім`єю по хліб до бабусиної сусідки . І тут приїзджає чоловік сусідки і каже йдіть в центр села по хліб, там буде видача,пішов татів брат.Приносить він нам хліб,бабуся забирає його і уходить.І тут чуємо дивний свист, такий гучний гучний, і тут хвилина і відбувається вибух ,полетіли шматки шиферу,скловати,каміння,здійнявся пил.

Снаряд потрапив в кухню до бабусі і дідуся, саме там де вони обідали. Дідуся розірвало на шматки а бабусі одірвало ногу.

Ми перелякані почали бігти ,тато почав кричати біжіть додому в погріб ,ховайтеся дівчата.Ми побігли, мама і сестричка почали сильно плакати . І тут лунають вибухи, прибігає тато і сідає на камінчик біля погріба ,я дивлюся на його калоші а вони всі в крові, він крізь сльози каже, що все бабусі і дідуся більше не має.

На наступний день вранці вони похоронили їх і прийняли рішення виїзджати з села .Ми покинули ВСЕ!

І ось ми виїхали ,це було дуже страшно тому ,що дорогу по якій ми їхали обстрілювали .

Зупинились ми в Миколаєві .Тато їздив у село кормив собак котів, доглядав за технікою,і все це було під обстрілами. За півтора року життя в місті ми змінили 3 місця проживання.

Проживання в місті було дуже страшне,як зараз памятаю 52 прильоти, а ми сидимо в квартирі на першому поверсі за двома стінами а біля нас прильоти зовсім близько.

І ось 10.11.22 звільнили нашу Первомайську ОТГ.І тато на початку грудня переїхав жити у село,а ми з мамою жили в місті.Наш будинок і прибудинкову територію добре пошкодило.

Наприкінці весни в травні місяці ми переїхали назад додому і жили всі разом окрім сестрички.Вона жила в місті.

І от ми зараз тут.

Сьогодні 10.11.2023 в нас немає вікон ,ми зробили кришу і так живемо.А скоро морози…