Кострецька Аліна, учениця 10 класу ліцею "Територія 12" м. Бердичева Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семененко Олена Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна...Здавалось би маленьке слово, 2 склади, 5 букв, 5 звуків, але скільки болю, страждань, страху вміщає воно в собі. Скільки материнських сліз і недоспаних ночей! Страшно усвідомлювати, що щодня гинуть наші хлопці та дівчата: чиїсь кохані, діти, батьки, родичі, друзі, які пішли захищати нашу Батьківщину. Часто це молоді люди, які навіть не встигли насолодитися життям.

Слід не забувати про цивільних людей, яких вже загинуло понад 173000 через обстріли росіян. Адже їм байдуже: чи це лікарня, чи школа, чи звичайний будинок, їх головна ціль - знищити українську націю.

Але ми знаємо і віримо, що такого ніколи не станеться. Ми хочемо бути вільними, а не підчинятися російській владі. Нам нелегко було виборювати нашу незалежність, ми неодноразово показували силу, стійкість, волю до перемоги, тому українці так просто не здадуться. Особисто я усвідомила, що таке війна ще з 2014 року. Адже мій тато військовий і неодноразово бував на лінії фронту.

Подеколи ми не бачилися по півроку, і я страшенно сумувала. 2014 рік проходив важко, на Сході точилися бої, я сильно переймалася за батька, але тоді навіть подумати не могла, що станеться через 8 років. 24 лютого 2022 року... У цей день, здавалося, життя зупинилося. Поділилося на до і після.

Хоча прокинулася я в цей день як зазвичай від звуку будильника о 6:30. Але коли побачила, що мама збирає речі та нервово з кимось розмовляє по телефону, зрозуміла, що щось не так. Мама сказала: «У країні запроваджено воєнний стан.» У мене почалася істерика. Сльози лилися рікою.

Перше, що я спитала: «Де тато?» На що мама відповіла, що вже години 2 тому поїхав у частину, бо у них вже сталися одні з найперших вибухів. І коли я нарешті прочитала новини, остаточно зрозуміла, що почалася справжня війна із реальними ракетами, вибухами, жертвами.

Звісно, ще до цієї дати ходили чутки про можливий повномасштабний наступ росіян, але я в це не вірила. Переповнював страх, відчай, незнання, що буде завтра. Перший день минав весь у сльозах та новинах. Телевізор не вимикався. Ввечері ми вирішили їхати до мене в село. Було важко заправити автомобіль, безкінечні черги біля банкоматів і магазинів охоплювали всі вулиці. Транспорту на дорозі було море.

Дібравшись, ми відчинили хату, де було страшенно холодно, здавалося, що на вулиці тепліше. Адже будинок використовувався лише як дача, і приїжджали ми туди рідко, здебільшого влітку. Інтернету та мобільного зв’язку майже не було. Засобом інформації для нас слугувало єдине радіо, згодом підключили телевізор.

Нас було семеро: я, мама, брат, бабуся з дідусем, моя подруга та її мама. Першу ніч спати було холодно, хоча я майже не спала, усі були одягнуті та клали пляшки з гарячою водою у постіль. Потрібно було чекати, поки груба нагріє хату. На щастя, дрова були заготовлені ще з літа. Я здригалася від кожного шурхоту, тривога не покидала. Найбільше я хвилювалася за свого тата.

Найкращою підтримкою для мене стала Анна. Ми разом плакали, дивилися новини, прогулювалися. Недаремно ми дружимо з самого малечку. Прокинувшись наступного ранку, я дізналася інформацію, що орки вже на околицях Києва, висаджено десант у Гостомелі. Весь день ми знову лише дивилися новини. Так минув, напевно, тиждень.

На мою думку, кожен українець усвідомлював, що якщо ми зараз здамося - то будемо жити постійно під владою росії. Сльози, нерви, непорозуміння охоплювали постійно. Проте я пишалася нашим військом, яке з кожним днем ще більше знищувало загарбників, та нашим незламним народом, який згуртувався як одна велика родина. На щастя, у нас ситуація була більш-менш спокійна, на відміну від того, що відбувалося у Бучі, де живуть мої рідні. Важко уявити, що вони пережили.

До війни я дуже любила приїжджати у це квітуче, спокійне містечко на околиці Києва. Але після 24 лютого все кардинально змінилося... Росіяни роз’їжджали на танках по вулицях, стріляли в людей, руйнували торгові центи та будинки.

Окупація Бучі тривала 28 днів. Зв’язку з рідними майже не було. Я дуже щаслива, що всі залишилися живими та здоровими. Я усвідомила, що у мене в селі були досить добрі умови, порівнюючи з людьми в Маріуполі, Донецьку, Ірпіні, Херсоні, де люди жили у підвалах без світла, води, тепла, зв’язку.

Згодом життя почало відновлюватися. З’явилася робота на городі, у садку, відновилося дистанційне навчання у школі.

Через 2 місяці ми повернулися у Бердичів. Було лячно від тривог, тато постійно був у частині, але життя продовжувалося. І вже сьогодні 632 день війни, хоча тоді всі вважали, що це на 2-3 тижні. Допомагаймо нашим збройним силам, вірмо в Перемогу! Слава Україні! Героям слава!