Деменкова Тетяна, 10 клас, Бахмутська загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів з профільним навчанням 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Просяник Вікторія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моїй першій вчительці Ірині Помазан, яка щодня

нагадує мені про все хороше, що є в цьому світі

та яка загинула в цій клятій війні…

Тисяча днів війни – це не просто цифра, це відлік часу, який навіки змінив моє життя. За цей період я пройшла шлях від безтурботної школярки до людини, яка вже не з чуток знає, що таке біль, втрати та боротьба за виживання.

Ці тисяча днів стали для мене випробуванням сили духу, терпіння й віри у краще майбутнє.

Моя життєва дорога почалася в рідному Бахмуті, куди війна прийшла  несподівано. Ще вчора ми сміялися з друзями на перервах у школі, готувалися до контрольних робіт, мріяли про літо та планували майбутнє.

Але одного дня все обірвалося. Вибухи, тривоги, страх стали новою реальністю. Я бачила, як руйнувалися наші будинки, як страждали люди, як згасало життя в очах тих, кого я добре знала.

Втратити школу – було одним із перших болісних усвідомлень. Моя Бахмутська школа №5 стала символом мого дитинства. Це місце, де я росла, навчалася, знаходила друзів і здобувала перші перемоги. Зараз від неї лишилися лише спогади й зруйновані стіни. Я втратила можливість навчатися поруч із однокласниками, але не втратила бажання вчитися.

Війна показала мені, що навіть у найтемніші часи знання можуть стати ключем до свободи та кращого майбутнього.

Мій шлях – також шлях втрат. Я втратила не тільки домівку і звичне життя, але й деяких друзів. Загибель однолітків – це рана, яка ніколи не загоїться. Їхні усмішки, голоси, мрії тепер тільки у спогадах.

Війна безжально забрала у нас дитинство, залишивши тільки порожнечу й біль. І це змушує мене переосмислити багато речей: як важливо цінувати кожен день, кожну мить, кожне слово.

У той же час, війна навчила тому, що ніколи не можна здаватися. Бути вимушено переміщеною особою – це новий виклик, але водночас це можливість продовжувати жити, не дивлячись на всі труднощі. Онлайн-навчання стало новою реальністю, яка спершу здавалася чужою і складною, але з часом я зрозуміла, що саме завдяки знанням я можу зберегти себе, свою мрію і свій шлях.

Навчання – частина мого особистого опору війні.

Я бахмутянка, наразі залишилася без дому і жодне місце не можу назвати своїм. Я живу немов у двох різних реальностях: одна залишилася в минулому, у рідному Бахмуті, а інша – у новому, незнайомому мені житті. Минуле тягне назад.

З кожним спогадом про вулиці, які стали лише руїнами, і друзів, яких я втратила, відчуваю, що це був інший світ, до якого вже не повернутися. Знайти нових друзів складно.

Деякі люди не розуміють, що означає втратити дім і близьких, а зі старими друзями нас розлучила війна – хтось поїхав за кордон, хтось – в інші міста України, а деяких більше немає з нами. Зараз я відчуваю, що починаю життя спочатку, але минуле все ще тримає за руку, нагадуючи про те, ким я була і де я була насправді щасливою. 

Кожен день війни змінював мене. Я стала мудрішою, почала більше цінувати життя, близьких людей і моменти спокою, яких так мало в цей час.

Тисяча днів повномасштабного вторгення показали, що кожна людина може стати частиною великої боротьби, навіть якщо вона не на полі бою, а всередині себе. Моє рішення – боротися за своє майбутнє знаннями, терпінням і вірою.

Тисяча днів війни  - шлях дорослішання і самопізнання. Я  навчилася бути відповідальною не лише за своє життя, але й за долю своєї країни.

Вірю, що цей шлях приведе нас до миру і кожен із нас зробить свій внесок у відбудову втраченого. Переконана, що після тисячі днів темряви обовʼязково прийде світло.

І хоча війна позбавила мене дому, звичного життя і дитячих мрій, вона водночас загартувала мій дух і сповнила вірою в майбутнє. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи не можна втрачати надію.

Це дорога, якою мені судилося пройти, і я вдячна за ці життєві уроки.