Нам з чоловіком по шістдесят років, батькам по вісімдесят. Ми мешкаємо в селі Новокондакове Баштанського району Миколаївської області. Ми весь час були вдома, а діти виїжджали. 

24 лютого ми прокинулися від звуків вибухів. Спочатку не зрозуміли, що відбувалося, а потім дізналися, що почалася війна і що на Антонівському мосту йшли бої. 

На початку березня російські військові їздили повз наше село по мосту через Інгулець. Це єдиний міст, який не підірвали. 

Згодом окупанти поселилися через дорогу від нас. Стріляли вдень і вночі. Ми сиділи в погребі. Потім приходили з перевіркою. Хотіли відібрати автомобіль, однак ми відстояли його. 

З 12 березня по 15 грудня не було світла. Ми брали генератор в іншому селі і качали воду зі свердловини. Їжу мали свою. На початку війни кілька разів отримували українську гуманітарну допомогу. Потім росіяни пропонували свою, але ніхто не брав. Цілий рік діти передавали нам таблетки. Зараз знову отримуємо гуманітарку. Матеріальну допомогу отримали. 

Наше село звільнили 11 листопада. Уже є світло. Ми не будемо нікуди їхати. Наші батьки хворі. Діти й онуки повернулися, допомагають. Нам тепер набагато легше. Працюємо на огороді. Займаємося господарством. Хочеться, щоб війни не було і щоб усі були здорові.