Під час повномасштабного вторгнення Анна працювала в школі. 24 лютого з Києва зателефонувала донька: "Мамо, нас бомблять". Її гуртожиток знаходився на Житомирському напрямку. З 2 березня зв'язок з донькою зник. 

Вже не було світла та газу. В Маріуполі Анна переховувалася у своєму приватному будинку разом із батьками та братом. 

"7 березня. Вечір. Зазвичай ми сиділи, спілкувалися, слухали радіо. Але в цей день було гучно. Усі двері скляні. Єдина кімната, де немає вікон. Там вчотирьох і сиділи. Я, брат, батьки. Стало гучно та страшно. Брат сказав, що переходимо до підвалу. Батьки спустилися першими. У підвалі місця немає. Розрахований на консервацію. 4 години просиділи. Піднялися нагору. Лягли спати. 8 березня прокинулися від стрілянини. Мама готувала борщ. Під звуки стрілянини ми поснідали святковим борщем. І спустилися до підвалу.

У дворі жив собака. Сповіщав про прильоти. Якщо ховався у будку, ми теж ховалися.

9 березня прилетіло до сусідньої вулиці. У сусідів знесло дах. Уламок влетів до зали. 

10 березня було дуже страшним. Вогонь не припинявся. Щоб не збожеволіти, я відкрила свій блокнот. Батько коментував. Я записувала. За цілий день було 15 хвилин тиші. 

Авіанальоти. Відчуття, що все падає нам на голову.

Черьомушки. Це жах. Вигорілі чорні будинки. Я була в шоці", - розповіла жителька Маріуполя Анна.