Тетяна Миколаївна втретє за останні вісім років змінила місце проживання. Двічі виїздила з Антрацита. З другої спроби їй вдалося знайти роботу в Харкові. З настанням повномасштабної війни вона залишилася без роботи, житла і знову стала переселенкою
Мені 52 роки. До війни 2014 року мешкала в місті Антрацит Луганської області, а до повномасштабного вторгнення – в Харкові. Зараз живу в Полтаві.
З Антрацита я виїхала в серпні 2014 року. У місті нічого не працювало, маршруток не було, зв’язку теж. Я намагалася знайти хоча б когось, хто збирається виїжджати. На одній з вулиць помітила кілька людей, які записувалися на виїзд, щоправда, не знали точної дати. Я залишила свій номер телефону. Потім подумала: як мені зателефонують, якщо зв’язку немає? Але про всяк випадок зібрала сумку з речами. Одного ранку мене розбудив дзвінок. То дзвонив перевізник. Він сказав, куди підійти. Вісім годин ми кружляли – ніяк не могли виїхати, бо всі дороги були заміновані.
Залишався єдиний шлях – через розбитий Дебальцівський міст. Вцілілою була лише вузенька смужка, якою ми ризикнули проїхати. Водій наказав усім пасажирам закрити вікна шторами, не виглядати й сидіти тихо. Я все ж таки визирнула у вікно й побачила, що поряд була величезна прірва. Якби водій хоч трішки схибив, ми б полетіли в неї.
Я приїхала в Харків. Не могла знайти роботу. Згодом моя директорка з Антрациту сказала, що повертається. Я поїхала разом з нею. А в 2018 році знову виїхала в Харків, знайшла квартиру й роботу і залишилася там.
Я не могла повірити в те, що почалася повномасштабна війна. Знову втратила роботу й була змушена переїхати. Дуже важко переживати це ще раз. У моєму віці складно працевлаштуватися й розпочати нове життя.
Я поїхала на залізничний вокзал. Там було дуже багато людей. Каси не працювали. Потрібно було уважно слухати оголошення про відправлення поїздів. Я нікуди не відходила, щоб не пропустити потяг. Ввечері виїхала з Харкова. Ледь влізла у поїзд. Десять годин, стоячи в тамбурі, їхала до Полтави. Потім сиділа на вокзалі й думала, що ж робити далі.
Мені більше пощастило, ніж сестрі. Вона інвалід. Жила в місті Попасна. Виїхала звідти одна, бо чоловік загинув. Будинок вона теж втратила.
Я вірю, що в цьому році моє рідне місто Антрацит повернеться до складу України. Війна обов’язково закінчиться нашою перемогою. Шкода тільки, що, роки проходять, наближається старість. Дай Бог, щоб наша малеча не знала ні війни, ні розрухи. І щоб не було втрат серед наших воїнів.
