Я пенсіонер, зараз на виїзді у Дніпропетровській області, а до війни проживав у селі Новомихайлівка Мар’їнського району.

Син був у Вугледарі на шахті в нічну зміну. Прийшов додому о четвертій ранку і сказав, що почалася війна. Донька з дітьми у мене проживала з 2014 року. У сина двоє діток, молодша онука тільки народилася. Вони всі - до мене. Десять днів були в підвалі вдесятьох, та й вирішили, що потрібно виїжджати. 

Сіли на машини, поки ще вціліли, трьома сім’ями, і поїхали світ за очі. Прийшлося їхати в Дніпропетровищину, у село Могилів - там разом із нашими односельцями знайшли прихисток. Там було кафе закинуте - його привели в порядок, і нас там 23 чоловіки проживало. На дитячих краватках там перебували, а потім вже в Царичанку переїхали всією сім’єю, в оренду взяли будинок.

Нам надавали гуманітарну допомогу, ми тут земляків знаходили. Люди за місцем нашого нинішнього перебування відгукнулись зі співчуттям - це перше, що кидалося в очі. 

Звичайні люди питали, чим нам допомогти, несли продукти, одяг. Бо що можна було взяти в автомобіль? - На перший випадок якийсь одяг, якісь продукти, а все залишилось вдома.

Я знаю, що ми переможемо в цій війні. Або життя жити рабом, або за себе постояти й віддати все, щоб звільнитися від рашистької чуми. Наш дім розбитий, село - не знаю, чи буде відновленню підлягати. Воно за три кілометри від Мар’їнки, а вона вже зрівняна з землею. І  щось робиться з Михайлівкою. 

У віці 64 років потрібно пристосовуватися до життя чи тут, чи там… Поки що я не бачу нічого ні для себе, ні для дітей. Пристосовуємось до обставин, в яких перебуваємо.