Приступа Ярослав, ліцей «Кредо» Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Петренко Олена Яківна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Хіба ми могли подумати, що слово, яке існувало лише на сторінках підручників з історії, стрічках новин соцмереж та шпальтах газет, стане колись частиною нашого життя, частиною мого «розстріляного» дитинства?! Війна, як непроханий гість у кривавому вбранні, увірвалася 24 лютого у мій дім, в мою країну, забравши спокій, зруйнувавши плани та звичне життя.

Майже три роки війни я прожив не як пасивний глядач. Я дістав роль активного учасника подій, які змінили мене, мої ціннісні орієнтири й мою країну назавжди, поділивши життя на «до» і «після».

Для кожного українця це шлях втрат і надій, болю й щастя, переоцінки життя. Ми навчилися цінувати кожен світанок, знаходити нові сенси існування, відроджуватися, наче Фенікс із попелу.

Навіть зараз пишу під виття повітряної тривоги, коли летять ракети на рідний Кривий Ріг… і приходить сповіщення про вибух.

Моє есе виглядає як послання в майбутнє — голос дітей, що повинен бути почутий людьми, Богом, Всесвітом…

Ніколи не забуду перший день війни: мені «тринадцятий минало», звичайна темна ніч. Вранішнє сонце ледь кидало свої промінчики, пробираючись крізь туман. Мама збирала сестричку в дитячий садок, тато вже поїхав у рейс…

І раптом — серія вибухів. Чотири літаки над хатою. Я ще не усвідомлював, що це нова реальність. Мережі наповнились світлинами зруйнованих міст, переляканих людей і домашніх тварин у простирадлах…

Головне питання, яке тоді промайнуло в моїй голові: що буде далі? Від вибору цього моменту залежало все. Хтось поїхав, хтось вступив до тероборони чи ЗСУ, а мої батьки вирішили залишитись і тримати свій фронт.

Змінилася не лише форма навчання — я був розлучений з друзями, не чув шкільного дзвоника, не відчував аромату запашної випічки на першому поверсі ліцею. Що я можу зробити для перемоги? Адже важлива кожна допомога: від плетіння сіток до збору речей для ВПО.

Ми долучилися до волонтерського руху. Батьки збирали речі для родин із дітьми, возили гуманітарну допомогу. Пам’ятаю, як наша машина потрапила під «Гради» біля Апостолівського мосту… Кожна поїздка була кроком до перемоги.

Ця страшна війна принесла багато втрат. Друзі й близькі стали частиною сумної статистики. Але з часом я зрозумів: біль — це не те, що потрібно ховати. Він формує досвід і змушує цінувати життя.

Мій шлях за ці тисячу днів був складним і сповненим викликів, але він дав мені багато уроків. Я навчився цінувати кожну мить, підтримувати інших і не здаватися. Це новий шлях — формування позиції громадянина.

Я вірю, що мій народ вистоїть. І після тисячі днів війни ми зустрінемо світанок у вільній і мирній Україні.