Приступа Ярослав, 16 років

Переможець конкурсу есе 2025, 2 місце

Ліцей «Кредо», м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петренко Олена Яківна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Вечір п’ятниці 4 квітня в Кривому Розі… Закінчився робочий тиждень, місто поринало у спокійне, наскільки це можливо сьогодні, надвечір’я: хтось вигулював домашнього улюбленця, десь на дитячому майданчику скрипіла гойдалка і роздавався дитячий сміх. Я приїхав до хрещеного у гості, це допомагає мені в цей складний час відволіктися від буденності. Тим паче у хрещеного є син Святослав, з яким ми найкращі друзі. На кухні закипів чайник, і ми сіли пити духмяний чай зі смаколиками.

Загудів телефон: «Оголошено повітряну тривогу. Кривий Ріг терміново в укриття!» Я ледь добіг до коридору …вибух! Ми перегукнулися - чи нікого не зачепило, а далі все як уві сні… Це був гучний вибух касетного боєприпасу.

Усі разом інтуїтивно кинулися на вулицю. Я таке лише бачив у фільмі про війну! На дитячому майданчику лежать тіла дітей з відкритими очима, багато людей розкидало ударною хвилею по узбіччю. З сусіднього будинку вибіг чоловік, одягнений у форму з написом «Парамедик», і  ми з ним почали перебинтовувати, обробляти поранених - усе відбувалося на інстинктах, але чітко…подалі від нас стояло заведене авто, водій якого загинув від осколкового поранення в груди… маленький хлопчина ледь дихав, що давало надію на життя.

Ми не знали імен, але пам’ятаю кожне обличчя, кожну подяку в очах, навіть коли губи не могли вимовити слів.

Кожна хвилина була безцінною - для когось вона давала шанс на другий день народження. Тоді я відчув, що навіть без спеціальної підготовки, людина може стати рятівником, якщо в серці співчуття і рішучість. Через кілька хвилин приїхало на допомогу багато людей, різні служби і страшні фургони з написом «200». Продовжували всі разом допомагати хто чим міг! Ніхто не думав про себе - тільки про тих, хто потребував допомоги.

У той день наше місто було єдиним тілом, що кровоточило, ридало, але не здавалося, ми протистояли ворогові.

Господи, скільки горя та болю я тоді відчув: мати з батьком, які схилилися над сином, якому назавжди 15, поряд його подруга, дідусь з дівчинкою, які просто йшли з майданчика, хлопчик з перебинтованою головою схилився над мамою, голос якої назавжди залишиться в його пам’яті…

На ранок всі мешканці міста на місце трагедії несли квіти та іграшки. Коли я прийшов також на вшанування цих янголів, мені здавалося, що чую їх голоси, які розвіює вітер і з моїх очей покотилися гарячі сльози…я стояв, затамувавши подих. Моя допомога, посильна допомога кожного, єднання в момент горя – це важлива підтримка. 

Ця єдність і людяність допомогли людям навколо відчути, що вони не самі у своєму горі. Це горе відчував кожен мешканець нашого сталевого міста.

Ця трагедія, що сталася 4 квітня в Кривому Розі, назавжди прорізала моє серце болем, який неможливо заглушити. Вона стала раною, що не загоїться, але й точкою неповернення, після якої я вже ніколи не буду тим, ким був. Того вечора я побачив пекло. Сльози, кров, зруйновані до фундаменту будинки, дитячі іграшки, розкидані поруч із бездиханними тілами… Цей біль  не з кіно, не з новин, а справжній, гіркий, пульсуючий в грудях. І водночас я побачив щось інше, щось неймовірне – я побачив, як народжується незламна єдність: люди, які ще секунду тому тремтіли від вибухів у темних квартирах, вже за мить бігли туди, де небезпечно. Хтось ніс воду, хтось - бинти. Інші витягали поранених з-під завалів, тримали за руку тих, хто плакав, хто кричав, хто мовчав від шоку.

Ніхто не чекав наказів. Ніхто не питав «чому я?» Бо ми - разом! Бо це наші! Бо це - Україна! І її серце б’ється в кожному з нас!

Моє сприйняття єдності змінилося докорінно: я зрозумів, що українці - це не просто спільнота, яку об’єднує мова чи територія, ми - це сила, яка народжується у найважчі моменти, ми вміємо згуртуватися навколо чужого болю так, ніби це наш власний. У ті години ніхто не питав, звідки ти, ким працюєш, чи знаєш медицину, кожен робив, що міг: тримав руку пораненому, шукав аптечку, телефонував рідним, заспокоював дітей, які кричали від страху.

І це справжній портрет України!

Ця подія сильно вплинула на моє особисте бачення майбутнього. Якщо раніше я думав, що не маю достатньо сили чи значення, щоб щось змінити, то тепер знаю: навіть одна людина може бути опорою для інших. Мені стало ясно, що майбутнє нашої країни твориться тут і зараз - через кожен учинок, через кожну допомогу, через кожне «я поруч».

І я вже не можу дозволити собі бути осторонь. Я хочу жити з відчуттям відповідальності за те, що буде далі - для себе, для родини, для міста, для країни.

Водночас моє бачення майбутнього України стало світлішим, попри біль. Я вірю, що ми зможемо відновитися, вистояти і побудувати сильну, людяну державу, бо наші серця об’єднані не страхом, а любов’ю до життя і до ближнього. Ми показали всьому світу, що Україна - це про гідність, про силу духу і про незламну віру в добро. І в цій вірі я буду жити далі, діяти далі, допомагати далі.

Кривавий вечір назавжди залишиться в моїй пам’яті не тому, що це було страшно, а тому, що саме в найтемнішу мить я побачив, скільки світла є в людях - ми були разом у цьому горі! І саме разом ми зробили все, що могли для збереження життя та підтримки. Це мій особистий фронт і я ніколи цього не забуду.