Рудовол Тетяна, учениця 9 класу Петриківського ліцею Петриківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Діденко Юлія Сергіївна

Війна. Моя історія

Двадцять третього лютого ввечері я, зробивши все домашнє завдання, лягла спати, очікуючи контрольну роботу з фізики на наступний день. Проте, на жаль, прокинувшись о шостій, рідні повідомили мене про  жахливу, на мою думку, новину, а саме про те, що почалась війна..

Я не стільки боялась за власне життя та здоров'я, як за рідних та близьких мені людей. Адже, попри такий стан в країні, мою маму однаково викликали на роботу, затримуючи на довше, ніж зазвичай, а тата забрали в ЗСУ. Через такі обставини мені було лячно, бо до самої ночі я була вдома разом з одним лиш восьмирічним молодшим братом.

Усвідомлення, що почалась війна прийшло до мене досить швидко, майже того ж вечора, як вона почалась. Перші декілька днів батьки, щоб не наражати мене та брата на небезпеку та не залишати самих вдома, йдучи на роботу, з самого ранку відвозили до дідуся та бабусі.

В них було, звісно, не так лячно, як вдома, де немає ні укриття, ні подвійних стін, ні кімнат без вікон, але через постійні хвилювання я не могла їсти, спати й в цілому відпочивати.

За весь день я спала лише по три-чотири години та не їла нічого, постійно перевіряючи новини, оновлюючи стрічку в соціальних мережах та очікуючи батьків з роботи. Ближче до середини березня мій режим сну та харчування нормалізувались, проте я досі не відчувала себе щасливою, мені складно давалось навчання і спілкування з будь-ким, крім сім'ї та близьких друзів.

З деокупацією кожного селища та міста я починала почувати себе краще, досі пам'ятаю, як раділа деокупації Балаклії, Ізюму та інших міст на Харківщині. Як і всіх, тоді мене переповняла впевненість, що скоро війна закінчиться, але з кожним днем наші сусіди-окупанти ставали все жорстокішими.

Десяте жовтня, мені здається, чудово запам'яталось всім жителям України своїми постійними сигналами тривоги, загиблими й пораненими в той день людьми.

Але особисто, я так само, пам'ятаю двадцять третє листопада, день народження моєї молодшої двоюрідної сестри, коли під час нашої сімейної поїздки для святкування по всій Україні зникло світло та з'явилось лише через два дні.

Зараз я, на жаль, вже більше звикла до звуку сирени, довготривалих і постійних сигналів тривоги. День без сумних новин та тривоги можна прирівнювати до дива. Я щиро сподіваюсь, що ця війна якнайшвидше закінчиться та в Україні запанує мир та свобода.