Дегодій Амалія

9-А клас, Миколаївський ліцей № 60

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гломба Наталя Іванівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Мирний сон… Саме таким він був до моменту «прильоту» тоді, коли життя розділилося на «до» і «після». А потім – суцільне жахіття: виття сирен, від якого холоне в жилах кров і шалено б’ється серце, холодне укриття і дзвінки рідним та знайомим: « Як ви?» .

Як забути ? Як пробачити ? Де взяти пігулки від страху померти в будь- який момент? Як приборкати хвилювання, читаючи списки полонених воїнів ЗСУ і шукаючи імена рідних? Нервова напруга просто зашкалює, коли людина пів години тому телефонувала тобі, а за декілька хвилин її не стало у буквальному сенсі цього слова.

Як можна забути погляд матері, яка серед загиблих намагається знайти свою кровинку і пошерхлими губами шепоче: «Я знайду тебе, навіть, якщо це будуть лише пальчики чи вушко. Моє серце не зупиниться, доки я не заберу тебе додому, бо ти обіцяв повернутися, синку».

Ви уявляєте собі відчуття архітектора, який після війни створюватиме проект відновлення міста і зруйнованих будівель? Що має бути на місці, де вночі, «наведена» ракета ,забрала життя кількасот українських воїнів, нашого цвіту, тих, хто, можливо, в своєму житті ще не встиг навіть закохатися?

Чи думала я, що відрізнятиму коли б’ють «Гради», а коли стріляють танки, чи гадала, що картинки озброєних солдат стануть реальністю? Чи можливо пробачити, що в замріяному небі над моєю Україною сьогодні ворожі дрони підло сіють смерть? Як мені навчитися засинати так швидко і безтурботно як до війни?

А моя сестричка! Ніколи в житті не забуду, як вона запитує маму: «Ми ж повернемося в Україну?» Як дитині пояснити, що в чужій країні безпечніше та спокійніше? Як малечі второпати, про що чужою мовою розмовляють німецькі дітлахи? А ви знаєте що найстрашніше? Майже пів року вона не сміялась, а в погляді було скільки суму і нерозуміння того, що діється.

А може хтось дасть пораду, як 13-річній дівчинці «безболісно влитися» в інтеграційний клас, де вивчають чотири іноземні мови, а однолітки знають про Україну тільки зі стрічки новин.

Тобі співчувають і готові поділитися необхідним, але для них ти - чужинець.

У них свої традиції, свій менталітет і своя історія.

Дороги в нікуди… Скільки наших рідненьких українців пройшли ними, рятуючи життя дітей. А скільки маленьких янголів забрало небо через клятих «асвабадітєлєй»! Яка ж вона важка та «чужина» ! Навіть кіт там нявчить не так, як наш Васька, а у суниць і яблучок зовсім інший смак. Але є й маленькі радощі : українські цукерки в супермаркеті та серед гамірного німецького міста острівець волошок і маків, який нагадує про рідну домівку.

Війна… Коли вона закінчиться, я обов’язково напишу про тих, з ким мене звела доля, про тих хто залишився за кордоном, бо в Україні більше немає ані рідних, ані домівок. Ви знаєте як це болить?

Поясніть мені чому в 21 столітті цивілізований світ не може зупинити державу- терориста? Від чого нас прийшли визволяти? Від життя? Від мрій? Від бажання жити в своїй Україні?

Ніколи не думала, що війна змінить моє ставлення до цілого народу. Звісно, хтось скаже, що не всі вони погані, не всі йдуть вбивати. Тоді скажіть мені чому до українців така зневага та ненависть? Це заздрість чи зверхність? Чому моя нація ніколи не хизувалася своїми здобутками, зброєю, яку віддали через свою ж надмірну українську віру в те, що нас захистять? Чому тільки сьогодні ми шукаємо причини цього? Отож - бо! Бо ми погано вчимо уроки Історії.

Моя історія схожа на тисячі історій інших українців, які щодня здригаються від «прильотів» і дякують Богу за те, що зустріли світанок, моляться за своїх рідних і тих , хто дивиться у вічі смерті, захищаючи кожен клаптик рідної землі.

Як же хочеться обійняти Вас, мої незламні! Тільки де знайти слова, які зцілювали б душевні рани, полегшували біль втрат і вселяли віру та надію в кожне ,надломлене клятою війною, серце?!

Нескорені...Непереможні…Це вони сьогодні повертаються в стрій, щоб помститися за рідних і побратимів. Це діти, які продають своє волосся і співають, збираючи на донати для ЗСУ. Це ті, хто попри обстріли, страх і небезпеку залишився в рідних домівках. Це ті, хто повертаються з далеких доріг, щоб бути там, де народилися. Бо ми і ,справді, «не забудемо незабутнє» і «не знецінимо коштовне»- нашу свободу і прагнення жити в найкращій і наймилішій серцю Україні.