Бабиніна Поліна, 16 років, 11 клас, Криворізький ліцей №24 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Михайленко Людмила Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого цього року, здавалося, такого буденного, я поспіхом збиралася до школи. Тихенько,бо не хотілося розбудити маму, яка тільки-но вчора прийшла з нічної зміни. Я не стала перевіряти повідомлення, адже часу на збори обмаль. Та й що такого термінового могло трапитися? І ось я вже поспішаю на зупинку, помічаючи, що якось на подив безлюдно сьогодні на вулиці. Раптом чую голос сусідки:

Поліно, ти куди біжиш?!

Я? До школи, – відповідаю Надії.

Як це до школи, війна ж почалася! Повертайся швиденько…

Для мене ці слова прозвучали так дивно, неймовірно, що я перепитала себе: чи точно я не уві сні? Довелося обмінятися ще декількома фразами з жінкою, щоб зрозуміти, що все це відбувається насправді. Лише потім я так само хутко шурхнула додому. Тремтячі руки змусили мене затриматися біля дверей,я ніяк не могла відчинити двері… І ось нарешті опинилася вдома. Короткочасне відчуття безпеки трохи полегшило мою паніку, але згодом прийшло усвідомлення, що «війна» – це коли жоден із нас не може бути у безпеці. Як вже мені довелося розповідати здивованій матері, чому ж я не поїхала до школи, то на очах навернулися сльози…

Хоча мій дім та моє місто відносно мало постраждали від збройного конфлікту, після того дня, моє, моєї сім‘ї життя змінилося назавжди. Але не лише в цінах на продукти, щоденних новинах про смерті звичайних людей та руйнування цілих міст, постійному страху. Я переусвідомила з чистого листа своє ставлення до життя, до своєї країни й до нашого «брата».

Народившись у двадцять першому сторіччі, дівчинка шістнадцяти років й уявити не могла, як це, коли життю людини загрожує небезпека лише за ознакою її національності? Як це, коли хтось зовсім поряд ненавидить тебе і здатний на вбивство, знущання й катування звичайних людей та дітей, лише тому, що вони українці? Але з настанням повномасштабного військового вторгнення в Україну жахлива правда вдарила в саме серце: геноцид існує, і це єдина ціль росіян, жодних «братніх стосунків» не було й не буде, як і «хороших росіян».

Стало безмежно соромно, що весь цей час, з дві тисячі чотирнадцятого року, я не приділяла достатньої уваги, а потім і зовсім наче забула, що війна Росії з Україною триває весь цей час, весь час історичного існування цих держав. Це війна не просто «двох країн»: це війна імперії-терориста проти вільної держави, яка бореться за свою суверенність, незалежність й за право на існування, право бути собою. І що захищати ці права людини та України сьогодні має кожен із нас.

А ще я усвідомила, що всі українці – герої. Окрім сумних новин, було й безліч про фантастичних людей, які боронять наші землі, про військових, волонтерів, рятувальників та просто громадян, які продовжують працювати, виховувати дітей та підтримувати одне одного... На мою думку, саме в цьому сила українців – стати однією великою родиною, у якій кожен робить внесок задля спільної мети. Те, як звичайні люди завзято протистоять руснівській навалі, приголомшило мене найбільше. Я відчула натхнення й впевненість у перемозі завдяки нашому народові…

Як висновок, я насправді щаслива залишатися на Батьківщині. Зараз мир для мене, як і для всіх українців, – найбільша цінність, як і людське життя та свобода. А за мир треба боротися не лише на словах та на папері. Наша Україна усвідомлює це як ніхто інший у світі, тому я сподіваюся, що якомога більше країн та їх керівників зрозуміють це та нададуть більшу підтримку. Так чи інакше, без сумніву, перемога за нами. Незламна нація ніколи не дозволить топтати тирану свою землю, руйнувати долю та ідентичність!