Мені 65 років, на пенсії вже. Живу сама. 

24 лютого мені було дуже страшно. Я дітей будила, а вони мені не вірили. Казали: «Мамо, лягай спати». А я кажу, що війна. В той день дітей в школу не пустили. Це було дуже страшно.

Шокувало, що росія на нас напала, ми ж одним цілим були. Потім нашу школу розбили. Я не виїжджала, а діти виїхали. Онук на заходні України -  там навчається, сам там живе.

Цього літа у нас не було ні світла, ні газу. На кострі готували їсти. Потім син буржуйку зварив, ми там консервацію робили. Почали запасатися дровами, але, слава Богу, нам до зими дали газ і воду.

Тепер, як от бахне десь недалеко, то таблетки п’ю, каплі. В городі у сусідів щось упало - дахи наших будинків постраждали, у нас вікна посипалися. А так, слава Богу, все ціле.

Хоч би дожити до миру! Я дітям казала: якщо після війни будуть відновлювати нашу Дружківку, то і я піду допомагати.