Арнаут Альона, 11 клас, Кам’янець-Подільський ліцей "Славутинка" Хмельницької обласної ради, Хмельницька область, м. Кам’янець-Подільський
Вчитель, що надихнув на написання есе — Гораш Тетяна Олександрівна
"1000 днів війни. Мій шлях"
Зазвичай, серед повсякденних справ слово війна є досить нейтральним, йому не надають великого значення – так, воно має своє визначення, але для мене воно не значило нічого важливого до одного моменту.
У моє життя увірвалася війна, та сама жахлива, про яку раніше ми могли лише почитати в підручниках, послухати з уст бабусі чи дідуся.
Проте, коли ти бачиш війну, справжню війну, не на словах, війну, яка руйнує долі, вбиває тисячі людей, роз'єднує сім'ї, від якої хочеться втекти далеко й назавжди в надії ніколи не повернутися назад (ні фізично, ні думками), яка замикає тебе в колі страждань, і воно вже ніколи не розірветься…
Із моменту початку війни моє життя повернулося з ніг на голову, бо вона залишила свій слід, який залишиться назавжди, який формуватиме мене надалі, який набридатиме мені в моменти смутку і який стане гарним нагадуванням про те, як важливо цінувати кожну мить свого безцінного життя.
Ранок, коли воєнні дії почалися, закарбувався в пам'яті кожного без сумніву. Для мене це був ранок страждання, страху, переживання, жаху...
Це був перший день, початок. Я боялась: перші звуки тривоги змушували моє серце вириватися з грудей, хотілося не просто сховатися в бомбосховище, а заритися глибоко в землю, щоб тільки нічого не чути, не знати, не бачити. Тоді була лише одна мрія – прожити ще один день без війни.
Як було добре тоді, у минулому, виявляється, ми були щасливі...
Перший день, другий, третій, четвертий, п'ятий – нічого не приносить радості, я боюся того часу, коли війна дістане мене, рідних, знайомих, друзів...
А вона дістала – мого тата забрали на війну. Що далі?
А далі день, який триває вічно, короткий дзвінок батька, скільки б він не тривав – годину чи хвилину – був короткий. Сьогодні він не зателефонував – нав'язливі думки, багато надісланих повідомлень, дзвінок за дзвінком і надія, що зараз він візьме слухавку чи перегляне повідомлення...
Ще один дзвінок! Ще одне повідомлення! І тільки тоді я буду жити далі!
Ні, не буду, телефон мовчить. І знову сльози, і це наче все, більше нічого не існує...
Минуло два тижні нескінченних повідомлень, дзвінків, апатії й бажання. І тут він, дзвінок рано-вранці, на моєму обличчі знову сльози, але це вже сльози радості. Я ні про що не думаю, насолоджуюсь кожним звуком, який лунає з телефону, недосконалим звуком, часом переривається зв'язок…
Літо, зима й нарешті весна – мій тато вдома. Але війна нікого не залишає, вона забирає в людини все, що може, – руйнує її фізично й морально.
Моєму татові зробили операцію, тепер йому важко ходити. Сьогодні він не спав, каже, що так звик, або, якщо засинав, то прокидався кожну годину чи від найменшого поруху поруч. Тепер йому потрібно звикати до дому, до нас. Він став мовчазним, йому подобається тиша.
Він не любить військової форми й розказує про своїх побратимів, про своїх хлопців, але не про війну. Він не хоче про неї згадувати, хоче забути її, але це ж неможливо.
Пролітають дні, і він знову їде туди, йому не дозволили залишитися. Він знову там, у тому жахливому місці, а ми тут чекаємо на його дзвінки.
Можливо, завтра татові дадуть відпустку й він приїде. А ми тут плетемо сітки, підбадьорюємо одне одного, піклуємося про тих, кому важко, шукаємо справедливості, уявляємо, як ми б проводили час всі разом, щасливі, без війни.
Так, я не бачила воєнних дій, але бачила війну! Читала її на обличчі мого тата, який приїхав у відпустку, мами, яка трималася з останніх сил…
Мій шлях особливий, як і в мільйонів інших українців…
Слава Україні! Героям слава!