Нечепорук Марина, 10 клас, ліцей № 88 м. Київ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романчук Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, мене звати Марина, з грецької мови "морська". Неймовірно, бо весь мій початок був пов'язаний із морем. Крим.  Батьки у ВМСУ. Народження у приморському місті Мелітополь. Все моє існування було наповнене цими пейзажами, шумом прибою, звуками, які заспокоювали і змушували насолоджуватися тим, де ти є.

Запах моря начебто вже став моїми парфумами. Та мені п'ятнадцять років, десять із яких вкрала війна.

Моя історія розпочалася зі здивованого дитячого погляду на російський прапор в парку, яким мама вела мене до дитсадка. Я пам'ятаю кожне засуджувальне бурмотіння моїх батьків, пам'ятаю, як військовим, котрі обрали волю, обпльовували спини.

Це різке "бандерівці, продажні українські фашисти" у бік моєї мами, коли та зайшла до найближчого магазину за молоком для  своєї дитини.  Чи я щось розуміла?  Ні.  

Маленька дівчинка могла лише емпатично відчувати своїх батьків, бачити всю тугу в їхніх очах. Солдат у балаклаві, обшукуючи автобус,  зміг побачити небезпеку у звичайному фотоапараті жінки, що сидить з маленькою дитиною на колінах. Карта пам'яті з фотографіями була знищена.  

Досить двозначно, адже спогади і ті безтурботні моменти у фотоплівці були розбиті так само.

Прощаючись із квартирою та друзями дитинства, я вперше усвідомила, що в мене крадуть щось цінне. Я пам'ятаю це почуття.  Задушлива безвихідь.  А все, що тобі залишається, це порпатися в цьому морі емоцій. Море. Знову море. Сонячний Миколаїв, далі Мелітополь і, нарешті, Київ. Величезний, галасливий, енергійний простір, де кожен знає свою мету, кожен бачить можливості і свободу.

Я відверто насолоджувалася всім тим, що бачила в столиці, але навіть стоячи біля Арки Свободи українського народу, я згадала Сімферополь.

Та тріщина на скульптурній композиції, намальована активістами, зароджувала в мені надію.  Надію на те, що справедливість переможе. Через це моя дитяча мрія про професію актриси раптом стала потягом до дипломатії.  

Адже хто, як не я, знає, наскільки потужну руйнівну силу має війна, як моральну,  так і фізичну.

Двадцять четверте лютого. П’ята  ранку.  День, коли мене знову наздогнало море.  Море паніки та тривоги.  Воно сковує руки, душить і змушує плакати від безпорадності. Це точно не сон?  Перші думки після пробудження виявилися саме такими.  

Я пам'ятаю, як усі мої нутрощі стискалися у німому страху, як пальці вперше боязко перемикали канали новин, яким вогким був перший підвал.  Це було реальністю?  Чи не зараз?  Не в 21 столітті, правда?

Тисячний день війни.  Я не знаю, що відчуваю. Кожен новий день починається з думки: "Як ми могли до цього звикнути?" Тепер ми спокійно допиваємо ранкову каву під звуки сирени, продовжуємо збиратися на роботу, навчання. Момент слабкості настає лише тоді, коли кожен бачить перед своїми очима  новину про обстріл, жертви, поранених.  Очі ніби скляніють від болю, що заввмер десь глибоко в грудях.  Навіть тіло звикло.

Через стільки часу я усвідомила лише одне:  або ти тонеш у своєму морі, або підкорюєш його хвилі.  І знаю, що наш народ обирає останнє.  Ми більше не боїмося цього моря.  Ми сідлаємо його штиль і даємо відсіч, щодня, кожну хвилину, кожну секунду цієї пекельної війни.  

Тепер я відчуваю сили боротися за свою землю і волю, бо невимовно хочу повернутися до свого дому, до свого лагідного Чорного моря.  Світле, тепле, повне дитячого сміху, із запахом солодкої пахлави, що для маленької дівчинки було цілим світом, її життям, знаходилося у всіх значущих символах і гріло щоліта.  Я обіцяю їй, що ще потраплю в те саме, рідне, українське море.