Красноштан Анна, 9-м клас, Черкаська спеціалізована школа № 18 І-ІІІ ступенів імені В'ячеслава Чорновола

Вчитель, що надихнув на написання — Шатило Світлана Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна. Моя рідна, незалежна, прекрасна країна. Скільки страждань, скільки лиха вона зазнавала тисячоліттями поки не стала такою квітучою. Скільки ворогів нищили її землю, але вона відвоювала свою незалежність. Скільки талановитих поетів і письменників прославляли її гарний трудолюбивий народ у своїх піснях, описували в своїх творах її красу: безмежні поля пшениці, безкрає блакитне небо, червоні китиці калини.

«Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть» - цитуємо нашого улюбленого Т.Г. Шевченка. А які пісні співає мій народ. У них звучать чудові слова про безмежну красу нашої природи, про кохання, про наш працьовитий народ.

Моя країна не брала в руки меча, вона ніколи не була загарбницькою, вона жила з усіма народами у мирі. 

Чому ж моя країна у вогні? Чому звучать сирени про небезпеку? Чому скільки сліз і горя? У мене 1000 чому, а відповіді немає.

1000 днів ми живемо в страху – чи повернуться наші батьки, брати із цієї жахливої війни. Сьогодні я прокинулась і відчула теплий дотик сонця до мого обличчя. Відкрила очі – тиша. Можливо, уже все закінчилось? Можливо, уже настав мир? Можливо, я проспала? Ні! Знову сирена повітряної тривоги піднімає мене з ліжка. Знову наші захисники беруть в руки зброю. Знову багато з них не повернуться до своїх рідних. Покидає воїн свою землю, відлітає журавлем у небеса, а на вустах сумна посмішка і губи шепочуть:

«Передайте моїм рідним, що я їх дуже люблю. Я загинув за свою країну. Не забувайте мене і моліться за мене».

Ми сидимо в шкільному сховищі, тому що тривога ще не закінчилась. Хтось тихенько розмовляє, хтось читає новини про сьогоденні події і кожен чекає слова «відбій повітряної тривоги». Після відбою ми йдемо до класу. Уже пройшов час і два уроки пропущені. Проте, можливо, до кінця інших уроків посидимо спокійно. Потрібно зібрати всю увагу, слухати вчителя і виконувати завдання. Наші захисники захищають мене і тому мій обов’язок вчитись і дякувати їм за захист. Дякувати, що сьогодні моя сестричка пішла в дитячій садочок, що мама приготувала сніданок і пішла на роботу, що я живу у своїй домівці, а не скитаюся по чужих країнах, можу з’їсти окраєць білого хліба з пшениці, яку збирали наші трудівники під свистом ракет. 

Повертаюсь із школи. Місто живе. Люди ходять у своїх справах. А завтра після уроків ми з друзями вирішили відвідати наших захисників у лікарні. І ось ми стоїмо перед дверима палати. Страх і нерішучість з’явилась у нас, адже ми не знали, як сприймуть наш візит воїни, але відступати нам не потрібно. Ми ввійшли в палату, де перебували троє воїнів, їх задумливі погляди були спрямовані на нас. Хвилинка мовчання і раптом з дальнього кутка пролунав дзвінкій голос. Це був молодий хлопець. Він запросив нас присісти і розпочав з нами розмову. Так протягом години ми спілкувалися з пораненими. Ініціативу у розмові взяв на себе хлопець на ім’я Тарас. Цей веселий хлопець із глибокими сумними очима розповідав нам про різні пригоди із свого шкільного життя, було цікаво і весело, в палаті лунав дружній сміх.

Тепер ми побачили в очах цих людей, змучених фізично і душевно, іскорки життя. Деякі із цих чоловіків поїдуть до рідних домівок із важкими пораненнями, інші повернуться знову на передову на захист країни.

Але є одна беззаперечна істина - у моїй пам’яті вони залишаться назавжди, як мужні воїни та захисники нашої України.

Ще триває війна. Ми зі страхом зустрічаємо кожен день. Яким він буде, спокійним чи з сигналами тривоги, ми не знаємо. Але я точно знаю, що скоро цей жах війни закінчиться і знову настане мир. Мир, який поверне наших рідних людей додому. І ми їх зустрінемо з квітами, міцними обіймами та словами вдячності.

Хай буде мир!