Самчук Ірина

ІІ курс (11 клас), група №5, професія «Кухар», Торчинський професійний ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Зубко Ірина Олександрівна

Війна. Моя історія

Початок війни пам’ятаю достеменно точно. 24 лютого страшного 2022-го року я прокинулась в іншій реальності, перевернутій, кривавій, змученій та жахливій. У моєму будинку було чутно вигуки: «Почалась війна! Не може бути! Невже! О Боже, таки пішли…». Глухі звуки, наче грім (але ж надворі лютий!), прокотились сонним селом. Десь злякано подали голос собаки, скрипнули розгублено старі дощаті ворота. Вікна в декількох будинках відчинилися: люди поглядом шукали відповіді за обрієм, там, де сходило сонце.

Досі бачу у снах тодішні сльози на очах моїх рідних та розгублений погляд завжди безстрашного тата. Це так гірко усвідомлювати: я стала дитиною війни.

Розпач – саме так можна назвати перший день нового «життя після…».

До школи того дня ми не пішли, хоч радості від прогулювання уроків не було зовсім. Дистанційка навчила нас цінувати той недовготривалий безтурботний час шкільної науки. Мобільний зв’язок одразу дав хибу, тому головним інформатором залишився телевізор, як у старі, по-справжньому добрі, часи.

Моніторинг новин чергувався зі збиранням тривожної валізи. Документи, гроші, елементарний змінний одяг, необхідні ліки – все, що насправді потрібно. Дивно, як життя може поміститись у кілька сумок.

Далі ми з мамою облаштовували сховище – погріб. Принесли старі матраци, свічки, воду, ліхтарики, ліки, ножа, сокиру, лопату…Хотілось зайняти руки роботою, аби мозок хоч трохи зміг переключитись на хвилю життя.

Вечір постукав у двері новим відтінком страху. Ніколи до цього я так не чула стукоту власного серця. Смуток, темрява, вухо ловить найменший звук, а тіло здригається, як у зацькованої тваринки. Тоді вперше дивилась на небо як на потенційну загрозу і молилась ревно. Ніч пройшла неспокійно, наче в лихоманці. Прокидаючись декілька раз, хотілось, щоб жахливий сон реальності зник, щоб усе було, як раніше. Ми спали в одязі для того, щоб у будь-який момент небезпеки можна було вибігти з приміщення. Дивно, але чомусь ніколи раніше так не хотілось поніжитись у прохолоді постелі, як тоді, у першу неспокійну воєнну ніч.

Клаптик за клаптиком, кілометр за кілометром ми йдемо в контрнаступ, даємо відсіч. Статистичний звіт збитих ворожих літаків, зброї, особового складу - сухі факти, що вселяють надію на краще, запалюють благеньким гнітиком світло в кінці довгого тунелю Перемоги. За цим усім - люди-Герої – то ціна нашої звитяги. Відома фраза, що герої не вмирають, вганяється осколком в мою юну душу: вони вмирають, на жаль…От тільки пам’ять про них будує нове ДНК українців, тих, які народяться у дійсно вільній країні. Так проростають дні надії.

Факти, які куйовдять свідомість і розум, вражають серце дикою жорстокістю хижаків-росіян, починають набувати статусу буденності. Жах, до якого звикаєш. Тобі ще болить, але здивувати новим спектром гостроти болю стає важче. Чи можна налякати людину, яка втратила все? Де межа людського жаху? Напевно там, де починається жага помсти. Дні злості, так ось, які вони.

Не лише місяці – пори року, роки почали змінювати одне одного. Люди продовжували жити. Хтось народжувався, помирав, закохувався, працював самовіддано для своєї країни, а інший - зраджував безсоромно, піднімаючи капітал на крові. Почались дні зневіри.

Сьогодні мені вже не соромно за те, що я живу. Я дуже горда за це. Виконую свою важливу роботу – вчуся. Кажу це пафосно, впевнено. За змогу вчитися заплачено кров’ю воістину найкращих людей моєї Країни. Дні втрат занадто важкі.

Кожен із нас зробив свій вибір, обрав свій шлях, яким іде до Перемоги.

Хтось воює на полі бою, хтось годує те звитяжне «поле бою», лікує, лагодить, вчить, рахує, донатить, плете сітки, дає прихисток знедоленим, шкодує і безмежно любить…

І говорить українською. Весь час і всюди.

Призначень у кожного із нас багато. Роботи – ще більше. Ми воюємо. Слово «ми» набуло сакрального значення. Нарешті з’явилось поняття спільної відповідальності за день завтрішній. Так знаменуються дні віри.

І кожен день війни, кожен день спротиву обов’язково буде увінчано нашою Перемогою!