Герасимчук Кіріл, 16 років, Бердянська спеціалізована школа №16 з поглибленим вивченням іноземних мов

Есе "Один день"

Чи може один день тривати вічність? Хтось подивиться на мене з подивом і скептично скривиться: таке питає?! А якщо порахувати години? Хвилини? Секунди? Порахувати – і вжахнутися такій тривалості дня, який  увірвався в наше життя раптово й зловісно.  Не одразу в Україні всі дізналися, що почалася війна: страшна, тривала, убивча. Ця новина поступово заповзала до кожного дому, немов величезний спрут з мільйонами (не вісьмома!) щупальців, і безжально запускала їх у душі дітей і дорослих, жахаючи однією тільки думкою про смерть. 

Той весняний день 12 квітня 2014, як стисло зазначено в мережі «Інтернет», «почався із захоплення  російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст – Словянськ і Краматорськ». Для когось це був початок кінця, бо на стількох чатувала смерть, горе розлуки з рідними: раптом більше не доведеться побачити. Для когось цей день став кінцем початку, бо позбавляв надії на майбутнє на батьківщині. Для багатьох виявився мірилом совісті, маленьким лакмусовим папірцем, здатним проявити всі ганебні риси, які ретельно приховувалися кимось глибоко всередині. Це я сьогодні вже розумію, вивчаючи історію, слухаючи новини, а тоді…

Чи міг у той перший день війни семирічний першокласник адекватно сприйняти жахливі звістки, що звучали звідусіль, як дзвін на сполох? Пам’ятаю перелякані прабабусині очі, що ніби питали: як же так? Коли я був ще меншим, приходив з мамою до неї погостити і бачив реакцію старенької на  запуск феєрверків після гучних свят.

Прабабуся аж здригалася тоді й знервовано казала: «І як їм таке подобається?» Ми намагалися заспокоїти її: та хай тішаться. А вона у відповідь: «Мені це ще від війни глибоко в пам’яті залишилося (їй тоді було 7). Нацисти в Бердянську звірствували, відступаючи палили й підривали все довкола: ледь не все місто зруйнували, кляті. Я й досі, як чую салюти, ладна бігти ховатися в городи, як тоді, у 43-му». І стояла на своєму незмінно. А коли вітала когось, обов’язково закінчувала: «…у душі весни і не знати війни». 

Та війна прабабусю таки дістала. Удруге. І була вже не вітчизняна й не священна, як колись співали й кликали «…на смертний бій». Не розуміла старенька, як же тепер бути: Бердянськ знову опинився так близько до війни… І дуже рознервувалася, неймовірно засмучувалася, хоч від природи мала веселий характер. Я бачив, як тривожилися рідні, і теж переймався бідою.

Мама вирішила зарадити ситуації й відправила мене з дідусем  на дитячий сеанс у кінотеатр. Він знаходився в центрі міста поруч із міськвиконкомом. Наближаючись, ми побачили велику кількість людей із різними прапорами: жовто-блакитними, червоними, триколірними.

Мітингувальники йшли стіною на стіну, щось скандували, кричали одне одному в обличчя образливі фрази. І тоді уперед вийшов мер міста й, намагаючись заспокоїти натовп, гнівно закричав: «Ви чого боїтеся: що примусять перейти на українську? Хіба це страшно? Та говоріть уже будь-якою, лише війну сюди не кличте!» Це було жахливо: дехто втрачав людську подобу, не реагував на літніх, дітей, штовхався, підбурював до бійки, нагнітав ситуацію, кликав «русский мир»…

Того дня дідусь не повів мене в кіно, ми пішли додому, а в пам’яті ще довго стояли ті розлючені обличчя людей, які втратили контроль над собою й здатність тверезо мислити, відповідати за власні вчинки. 

Ми щодня прокидалися вранці й кидалися до телевізора: Як там? Що там? Невже прорив? Ми мало чим могли допомогти там, на фронті: дві бабусі, дідусь, я і мама. Хіба що грошима. І кров’ю. Мама й бабуся пішли тоді в центр переливання й здали кров, хоч «добра» лікарка й натякала їм, мовляв, навіщо? Два довгих роки прабабуся ще сподівалася, що АТО скінчиться, а потім її забрали засвіти. А ми живемо надією. Надією на мир. А дні біжать… Невже  немає тому кривавому монстру ні кінця, ні краю?

І лише тепер, ставши дорослим, усвідомлюю, що для когось війна завершується одним днем, а для когось триває вічність.