У 20214 я виїхала з Луганська. Тоді росіяни обстрілювали місто дуже часто. У перший день вторгнення не могла повірити. Здавалося, що це помилка. Як таке можливо в наш час? Але все було по-справжньому. Уже через кілька днів над містом літали ракети, гриміли вибухи, будівлі руйнувалися. 

Я жила в страху. Сиділа в укритті, не знала, що буде далі. Здавалося, що цей жах ніколи не закінчиться. Було важко морально щодня прокидатися і не знати, чи виживеш до вечора. Я працювала і нікуди не виїжджала. Вдруге не стала нікуди бігти. 

Зараз я далеко від дому, в Київській області. Моє рідне місто досі - в окупації. Я сумую. Чекаю миру. І дуже сподіваюся, що коли-небудь зможу повернутися і побачити його живим.