Мар'яна Стружук, 10-а клас, ліцей села Кримне Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дмитрук Наталія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Це дуже страшне слово чорного кольору. Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Вона враз перекреслила все моє життя, мрії. Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося…

Похмурого ранку, 24 лютого о 7-ій годині я, як завжди, прокинулася, почала збиратися до школи. Не підозрюючи ні про що, я зайшла на кухню, де побачила, що мої батьки з тривогою дивляться ранкові новини по телевізору. В розгубленому погляді мами я побачила відчай і страх, хоча сама вона намагалася бути спокійною й не панікувати, щоб нам, дітям, не було страшно. Телеведуча повідомляла, що о 4-ій годині ранку на українські землі вторглися російські війська, розпочалася війна.

Цей день збережеться у моїй пам’яті назавжди. Жахливий день, коли країна прокинулася від обстрілів та вибухів, коли тисячі людей втратили своїх рідних, коханих, свої домівки, мрії, плани на майбутнє – все найцінніше, що в них було.

Я ніколи не могла б навіть подумати, що в свої 16 років мені прийдеться зустріти страшну війну. Завжди знала, що війни були в історії нашої держави, але і

гадки не мала про те, що наше покоління також буде жити у військовий час, чутиме звуки сирен, навчальні заняття в школах будуть перериватися від сигналу: «Увага! Повітряна тривога!»,

а люди, покинувши всі свої важливі справи, спускатимуться у підвали, бомбосховища, щоб вберегтися від ворожих обстрілів градів, «шахедів» та крилатих ракет.

В ту хвилину я не розуміла нічого, в моїх думках з’явилося тисячі питань на які я не мала відповідей. Найбільше мене цікавило те, що ж буде далі?.. Я думала: «Чи потрібно залишати свій дім? Куди заховатися від ворогів? Чи буде сьогодні навчання у школі? Що далі буде з моєю країною?» Та найважливіше питання, яке мене хвилювало – «Чи матиму я щасливе майбутнє, в якому будуть всі мої близькі та друзі?»

Біль, сум, тривога, розгубленість – все це в той час можна було побачити в моїх очах. Я з усієї сили намагалася не випустити жодної сльозинки, щоб не зробити ще більшої паніки, хоча тривога і розгубленість не покидали мене ще довгий час. Я ходила і дивилася на предмети в будинку, в кожному з яких бачила щасливі спогади.

Серце боліло, воно було розбите на безліч маленьких частин, а в голові творився хаос.

Ця жахлива подія не давала нормально і правильно думати.

Перший день війни був похмурий та короткий, а ніч темна та нестерпно довга. В цій пітьмі я була наодинці зі своїми думками і шукала відповіді на сотні запитань.

Зимова ніч добігала кінця. Зранку на мене чекала страшна новина, яка забрала мої сльози.

В цей день мій тато пішов воювати добровольцем, щоб ми могли спокійно жити, навчатися.

Та для мене це було найгірше: я не хотіла його відпускати та в свої 16 років залишатись без татової підтримки та любові.

Війна триває... За цей час змінилося багато чого… Я, будучи підлітком, зрозуміла все те, що можуть зрозуміти тільки дорослі. Почала усвідомлювати, що можу залишитися без дому і рідних мені людей. Сьогодні я ціную життя і безпеку набагато більше, ніж будь-коли. Я стала більш відповідальною і почала думати про себе і доросле життя, хоча почуття тривожності не залишає мене. Щодня я згадую про військових та свого тата, який на даний час перебуває в зоні бойових дій.

Після початку повномасштабного вторгнення росії, в мене, як і в більшості людей, ніби то прокинулась національна свідомість.

Я перестала слухати російські ворожі пісні, адже за це виконавець отримує кошти, частина з яких надходить до бюджету країни-агресора, а потім за них закуповують зброю, ракети, якими стріляють, вбивають, нищать українців, руйнують цілі великі міста і мальовничі села.

Я відмовилась від російських блогерів, тому що не хочу аби щось «московське» було в інформаційному просторі українців.

Я зрозуміла, що війна – це смерть і біль, горе, найстрашніше жахіття для кожної людини на землі. Вона зруйнувала безліч будинків, сімей і людських доль. Війна забрала у нас веселе, хороше і радісне життя.

Я пишаюся нашими військовими, ЗСУ, які і вдень і вночі захищають свою рідну землю, всіх нас. Відважні захисники наче янголи-охоронці, які оберігають наші життя та тримають у безпеці увесь світ. Сьогодні вони потребують нашої підтримки і допомоги. Донати для зборів є дуже важливими. Поширювати, донатити – це найменше, що ми можемо зробити для наших захисників.

Я мрію про закінчення війни. Мені так хочеться не відчувати тривоги та страху. Хочеться не хвилюватися через те, що щодня, щогодини хтось поранений, хтось потрапив під обстріл, хтось помер. Я хочу знову бачити радісну посмішку на обличчі своєї мами. Хочу, щоб було МИРНЕ НЕБО над усією Україною! Я хочу, щоб НІКОЛИ в усьому всесвіті не було війни!