Богданова Діана, Кам’янський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе – Щербань Оксана Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У 2014 році, коли почалась війна, мені було лише чотири роки.

Тим літом було особливо важко. Води й електроенергії не було. На вулиці спека. Усім треба води.

У той час у нашій сім’ї було семеро дітей: найстаршому було 17 років, а найменшій – 3. Старші розповідали, як одного разу ми вийшли з татом на прогулянку: життя вирувало спокійно, люди ходили, і ніщо не передбачало біди. Але в якийсь момент почався шалений землетрус, обірвався зв’язок, і люди, ті, що були на вулиці, кудись зникли. Тато заспокоював нас…

Повернувшись додому, ми відразу почали збиратися.

Куди їхати? Де шукати порятунку?

Найстаршого брата вдома не було — він поїхав здавати ЗНО у Харкові, тому що у нас це було неможливо. Ми зібрали речі приблизно на два тижні — саме на цей час розраховували. Думали: поїдемо й повернемося.

Кожен мав приблизно по дві сумки. Тато і мама дивилися ще й за наймолодшими. Сіли «на доріжку», подумки очима попрощалися з усім і всіма — і поїхали в невідомість…

Я не пам’ятаю цього, бо була занадто мала. Можу лише уявити мамині розгублені очі й батьків втомлений погляд.

Старші розповідали, що коли ми виїжджали із зони окупації, уся родина молилася доти, поки ми не виїхали. Сила допомоги Всевишнього була відчутна у всьому. Господь не покидав нас ні на хвилину.

Пам’ятаю момент, коли ми були у Харкові: нас зустріла мамина знайома — двоюрідна тітка тата — і брат. Це все, що закарбувалося в пам’яті.

Далі була довга подорож потягом. Пригадую, як ми вийшли трохи прогулятися, і я залишила свою іграшку десь на вулиці. Дотепер щемить серце, згадуючи цю дитячу втрату.

Інколи, як кінострічка перед очима: ми переїжджали через міст, унизу була вода, і потяг трохи похитувався. Мені було надто страшно дивитися у вікно — я заплющувала очі й лягала біля мами.

Нам довелося залишити все, що було в нас: трикімнатну квартиру, бабусь і дідусів, прабабусю, тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер. Із Божою допомогою ми долали труднощі.

Ми опинилися у селі Приморське, де прожили півтора місяця в літньому будиночку без умов.

Батьки познайомилися з однією сім’єю з Хмельниччини. Нам запропонували пожити трохи у них, поки не знайдемо житло. Це була дуже добра і приємна родина. Однак ми активно шукали дім, та це було досить складно. Уже був вересень — почалося навчання в школі.

…Пишу й розумію, як складно було моїм дорогим мамі й татові…

І знову ми відчули Господню силу. Нас запросили на Буковину, у прекрасне село Кам’янка. Наша родина знову переїхала.

Допомогли віруючі люди з усім, що було потрібно: з оформленням документів, теплими речами, оформленням старших у школу й усім необхідним. Саме у Кам’янці я пішла в перший клас, а сьогодні вже добігає дев’ятий рік мого навчання.

На жаль, тата покликали на небеса, і сьогодні його немає поруч. Але я переконана — він радіє за кожного з нас.

Мої рідні знають, що українці — це велика сім’я, яка завжди допоможе у скруті.

А ще ми — приклад того, що лише з вірою у Господа, любов’ю один до одного і надією на краще ми зможемо подолати все!