Лада Данилюк, 10 клас, Веснянський ліцей з початковою школою та гімназією

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дорошенко Катерина Олексіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Я повернуся. Будь сильною, я завжди поруч.» — слова, які сказав мені тато перед відʼїздом на передову. Слова, які, напевне, я буду памʼятати усе життя.

Я тоді ще не розуміла, що саме в цю мить моє життя розділиться на “до” і “після”. 

Війна, нестабільність, невизначеність — наше повсякдення. Те, що раніше здавалося далеким, неможливим і навіть, не побоюсь сказати, безглуздим, стало частиною щоденного життя. Повітряні тривоги, новини з фронту і постійний стрес. Сучасні реалії. Наш світ. Світ українців. Як згадаю перші, найболючіші і найтривожніші дні повномасштабного вторгнення — очі наповнюються сльозами.

Пам’ятаю старшого брата, як ми росли разом. Тепер він воїн, захисник. Він, як і тато, бачив пекло на власні очі та був у найгарячіших точках фронту. 

Відривати від себе найрідніших важко, здається, що неможливо. Тоді я вперше у житті відчула пустоту, але невдовзі на зміну їй прийшов біль і нічого окрім болю. Гнітючий, спустошуючий біль, який залишає шрам на серці на все життя. Щоранку я прокидалась з тривогою і лише одне запитання було в голові: “Чи живі вони?”

Життя розділилося на періоди між дзвінками — між короткими, спокійними “У мене все добре” та знову нескінченним очікуванням.

Виникає питання: чому саме я і мої близькі? Чому взагалі так сталося? У такі моменти руки просто опускаються. Усі плани, мрії, буденні справи — усе втратило сенс. Мабуть, це відчуття знайоме багатьом. Війна зруйнувала наше звичне життя і залишила лише осад на душі. 

Проте з часом, коли шок минув, я почала помічати дещо інше. Я почала помічати людей. Людей, які не залишилися байдужими. Я бачила, як сусіди, знайомі, зовсім чужі — гуртуються, допомагають одне одному, закривають вікна плівкою після вибуху, збирають гроші на дрони, на турнікети, на тепловізори. Біль не зник, але він почав формуватися у щось більше — у силу. У бажання бути поруч. У дію.

У ті дні, коли було найважче, коли здавалось, що от-от і не витримаєш — з’явилися ті, хто не дав впасти.  Це — благодійна організація «Волонтерська сотня», яка ще з 2014 року підтримує українських військових та допомагає фронту всім, чим тільки можна. Це — Сергій Притула, який став справжнім голосом народу.

Його фонд не просто купує дрони чи автівки для фронту — він об’єднує тисячі людей, і показує, що ми можемо діяти разом.

Це — медики з “Госпітальєрів”, які, ризикуючи власним життям, витягують поранених з передової. Це — дівчата й хлопці з “Повернись живим”, які працюють без упину, щоб наші захисники мали все необхідне. Це — мільйони небайдужих українців, які перераховують останні гривні, плетуть сітки, шиють балаклави, готують домашні смаколики для передової, пишуть листи підтримки. Ми всі є частинками великої спільної допомоги. 

Врешті-решт я зрозуміла, допомога — це не обов’язково щось матеріальне. Це слова підтримки, обійми, почуття, що ти не один і є на кого покластись. Сила допомоги — у щирості і взаємності. У тому, що кожен, навіть найменший вчинок, може врятувати чийсь день, а іноді — й життя. 

Так, війна змінила усе. Але разом з усім горем, що вона принесла, вона відкрила в нас силу любові, підтримки і турботи. Вона відкрила в нас віру в щасливе майбутнє. Віру в самих себе. Віру в Україну.