Шилюк Соломія, учениця 9 класу Полонського ліцею №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кудряшова Олеся Миколаївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року всі українці прокинулися в страшній реальності. Довелося кожному змусити себе усвідомити, що життя не буде колишнім. Усі в Україні, від малого до старого, відчули страшний біль, розпач та розруху. Моя історія розпочалася з незрозумілих емоцій. Я ніколи такого не відчувала. Страх, відчай, безвихідь - усе злилося воєдино. Усі розгублені, батьки намагалися тримати себе в руках, ми підтримували один одного. Спілкування з рідними – єдина ниточка позитиву. Дні йшли довго. Ситуація в країні погіршувалася.

Батьки, не знайшовши іншого варіанту, вирішують, що я, сестра і мама повинні виїхати за кордон. Ми відмовляли їх та просили не покидати рідну домівку, адже разом легше перенести будь-яку біду. Та рішення було остаточне. Вони не бачили іншого виходу, щоб зберегти наше життя.

Четвертого березня ми покидаємо містечко. Швидко та розгублено збираємо якісь речі, йдемо в авто. Неймовірно важко. Тато залишається один.  Сльози, сльози, сльози… Напевно, лише вони допомагали впоратися з емоціями. Поспішаємо до кордону. Великі черги, страх в очах людей, багато мам, які намагаються врятувати своїх дітей, наче скам’янілі намагаються стримувати свої емоції. На кордоні провели 29 годин. Розбиті, неймовірно втомлені продовжуємо  маршрут у невідомість.

Пізньої ночі зупинилися в Ромунії. Проживали в маленькій однокімнатній квартирці (бо квартирою її назвати важко) восьмеро людей. Було надзвичайно важко. Чужа країна, чужі люди, чуже все, але ми дякували Богу, що в безпечному місці. Щовечора засинаємо з думкою: «Нехай це все вже закінчиться».

Усі наші довоєнні плани відійшли в минуле. З’явилася  одне бажання: найшвидше повернутися в рідну Україну без війни.  Двадцять чотири на сім  ми намагаємося бути на зв’язку з рідними, які залишилися в нашому Полонному, що на Хмельниччині, вони розповідали страшні історії про вибухи, тривоги, про смерть. Чути це без сліз на очах було неможливо. Знайшовши інформацію про  прихисток українців у Болгарії, прямуємо туди. Так хочеться бути ближче додому!

Два дні в Болгарії і мама не витримує: «Ми їдемо додому». Чи були сумніви, вагання? Ні! Ми їдемо додому! Десь далеко в свідомості: «Війна…Але ми їдемо додому, обіймемо тата, бабусю і всіх своїх. Ми разом вистоїмо!»

Дорога була швидкою, наперебій розмовляли, не зупиняючи один одного. І ось кордон з Україною. Я ніколи не відчувала, що так люблю свою Батьківщину (хоч до війни часто подорожувала з батьками іншими державами і не раз поверталася додому). І ось подвір’я, домашній затишок, рідні обійми. Знову сльози, сльози, сльози… але інші, не схожі на попередні.

Ми вдома! Спочатку страшно чути сигнали тривоги, шум ракет, літаків, дронів, але ми разом, ми сильні, ми УКРАЇНЦІ продовжуємо жити і намагаємося бути щасливими навіть у такий страшний час.

Війна - це не лише бої, вибухи та обстріли, але й особиста історія кожного українця, виткана з емоцій, випробувань. У вибухах та пострілах відбиті сторінки нашого з вами життя. Моя історія - це історія про людяність та виживання. Війна триває. Але у нас залишився дім за що я вдячна Богу, долі та Збройним силам України, які дають змогу українцям жити з вірою у майбутній день.