«Щось вибухнуло велике. Думали, літак упав»

Для мешканців Петрівського району війна почалася раніше, ніж в інших районах Донецька. Від обстрілів страждала сусідська Мар’їнка, зачепило і Петрівку. Анастасія вирішила не випробовувати долю й виїхала з дітьми до Маріуполя на останній електричці.

Ми сіли на останню електричку, яка йшла до Маріуполя, і після того дня всі поїзди з Донецька були скасовані.

Із собою ми взяли чемодан і одну сумку. Таксисти відмовлялися везти на вокзал, бо в нас дуже стріляли, і вони не хотіли їхати в наш район. Із вокзалу йшла електричка, ось ця остання, на яку ми зрештою сіли. Людей у ній було дуже багато. І всі їхали в шоковому стані, ніхто не знав, куди і на скільки. Ми теж просто сіли, аби виїхати. Моя сестра поїхала до Бердянська із сім’єю, а ми вирішили залишитися тут, у Донецькій області.

Приїхали до Маріуполя. Спочатку щодобово винаймали будиночок біля моря, але гроші закінчилися, і ми звернулися до соціальних служб. Нас направили на проживання в інтернат. Місцеві жителі допомагали, усе приносили, тому що в нас усі картки й рахунки були заблоковані, грошей ні в кого не було. Тоді донецькі рахунки потрібно було переоформити на підконтрольній території. Нам готувала їдальня, годували благодійні організації, місцеві жителі допомагали. Жили як в гуртожитку, по 12 чоловік в одній кімнаті.

Військові дії не бачили, тому що виїхали зразу. Нам пощастило, що ми встигли виїхати. Моїм сусідам – і людям похилого віку, і хворим людям – довелося бігати в підвали від обстрілів і довго там сидіти. Житло наше не дуже постраждало, вилетіли шибки з балкону. У нашому районі в школу влучало, її ремонтували.

Найціннішим і найважливішим, напевно, для нас стало те, що ми виїхали й залишилися цілі. Мені часто телефонували з Донецька й говорили, що хтось із знайомих поранений. І я досі думаю, що завжди потрібно бути зібраним і швидко реагувати на те, що відбувається. Якби ми залишилися, то я не знаю, чим би все закінчилося.