Переживши важкі часи перших військових місяців і руйнації, мешканка Донецька прийняла рішення виїхати з міста. Під обстрілами народився онук, і все, чого вона хоче, – це мирного неба над його головою.

Війна – найстрашніше, що може статися у світі з людством. Досі мороз по шкірі... Тому що Донецьк для мене – рідне місто. Я народилася в Донецьку, вчилася, вийшла заміж. Усе моє свідоме життя, юність і отроцтво пройшли в цьому місті, і події, які відбулися в травні 2014 року, наклали свій відбиток. Тепер сприймати рідне місто таким, яким воно було раніше, я не можу. Не можу відвідувати його тоді, коли хочу, спілкуватися з людьми, які залишилися там, за тією межею.

Це був 2014 рік, травень – вересень-жовтень. Це страх. Страх вибухів, відсутності води, нічні пильнування, ходіння, опухлі суглоби пальців... Моя дочка була тоді вагітна, у 2015-му народився онук. Вода була відсутня по чотири місяці. Можете уявити, наскільки це складно. Замовляли водовозні машини, які під’їжджали, ми витягали шланги на третій поверх, закачували воду, а до цього носили все руками.

Спасибі чуйним людям, які допомагали, відгукувалися. Але в нас були шок і здивування від того, що це може статися в наш час, у XXI столітті. Це не вкладалося дуже довгий час у голові.

Для мене найбільшим відлунням того, що сталося, були ці побутові негаразди: вода, світло. Плюс до всього, у мене у 2014 році дочка закінчувала Харківський медичний університет, і свій розподіл як лікаря-бактеріолога отримала в Донецьк. В результаті дочка залишилася без інтернатури, і це затягнулося на довгі роки.

Не можу забути, коли моя дочка в 6-ій міській лікарні Донецька народжувала свого сина, мого внука. Вона мені розповідала, що були чутні такі вибухи, що їх підготували вже на візках спускати в підвал. А коли я приїхала вранці, теж щось вибухало неподалік, і ми були раді бігти звідти без оглядки.

Коли ми повернулися додому, це був рай і блаженство. Ми виявилися хоч у якійсь тиші. Я не хочу ні собі, ні дітям, ні внукам повторення того, що на той час було чутно й видно.

Ми стали більше цінувати мир, тому що поки не гряне війна, не зрозумієш, наскільки звично жити в мирі з усіма. Ми стали дбайливіше ставитися один до одного, відбулася переоцінка цінностей. І ми дійсно мріємо про мир. Щоб могли люди спокійно спілкуватися, пересуватися без загрози, без блокпостів, без поділу на Донецьку область або Закарпатську область, або ще якусь. Тому тільки мир і тільки демократичне вирішення всіх питань.