Війна для мене – це втрата дому, неможливість побачити друзів і близьких.

Усе змінилося, напевно, у січні-лютому 2014 року. А в серпні 2014 року я став її сприймати, чути й відчувати. Щось початок вибухати. Можна було почути звуки війни, вибухи, постріли. Давалася взнаки тривога, але сказати, що якийсь тваринний страх з’явився – ні. Але з плином часу це спричинило за собою боязнь, невизначеність. Мені було страшно.

Із рідними й сусідами під час активних бойових дій говорили, як вижити, як не стати жертвою. І, звичайно, у більш глобальному сенсі – що робити далі, як жити.

Найбільше мені запам’яталося, що до 2016 року все ще складно було зрозуміти, що це величезні, складні політичні процеси, можливо, безповоротні.

Жертви, зруйновані будинки, знищена інфраструктура. Зруйнована дорога в аеропорт, зупинка. Раніше там їздило багато багатих людей, люди постійно поспішали кудись, бігли на роботу, у спортзали. А потім це стало просто місцем із будівельним сміттям, розкиданими залишками після обстрілу.

Це усвідомлення війни вивело із зони комфорту.

Я змушений був залишити свій будинок у пошуках більш безпечних місць, розлучитися з близькими, родичами, друзями й починати все заново. Це не переїзд, коли сам їдеш або виганяють із квартири. Це вимушене переселення.

Звичайно, хотілося б побувати в тих місцях, де провів багато часу. Це і центральна площа, центральні вулиці, які залишилися по-своєму гарними. Пам’ятаю Євро-2012, це була дуже пам’ятна подія.

Після переїзду все доводилося будувати з нуля. Пошук квартири, складнощі економічного плану. Необхідність зачепитися. Відсутність підтримки знайомих, друзів. Ти один у чужому місті.

Це не так, як люди просто переїжджають із Донецька до Києва або з Горлівки в Донецьк, коли починали вчитися, потім знаходили роботу. У них було все планово: спочатку знаходили роботу, принаймні, деякі. Але коли це сталося раптово, і тут багато таких, як ти, важко знайти квартиру, були шахрайства на цьому ґрунті, конкуренція. Підтримка була тільки по телефону, благо, зараз є технології, можна зателефонувати. Але навіть влаштувавшись і забезпечивши себе важливими речами, відчуваєш себе самотньо, незважаючи на нові знайомства та друзів. Дуже багато що пов’язане з рідними місцями.

Зараз світ змінився. Безпека там, де тобі добре, це будинок, де є близькі, сім’я, родичі та друзі. Зараз людям, навіть якщо вони живуть у більш далеких від війни місцях, не здається, що вони в безпеці, якщо вони одні або в них немає підтримки.

А той, хто ближче до джерел небезпеки, але з підтримкою, він себе почуває комфортніше й добре, тому що не один. Як в пісеньці: «Що мені сніг, що мені дощик проливний, коли мої друзі зі мною».

У мене прості мрії. Мрію, щоб був мир у всьому світі, щоб менше було конфліктів. Світ стикається з глобальними проблемами: клімат, інфекції. Думаю, людям варто об’єднуватися, відсунути на другий план свої конфлікти, тому що вони штучні.

Через війну я зміцнів психологічно, ментально, щоб планувати, що буде далі. Бути готовим до невизначеності, реагувати на виникаючі складнощі. Якщо на початку 2000-х років усі люди прагнули до стабільності, впевненості в завтрашньому дні, то зараз – це можливість правильно реагувати на сучасні проблеми. Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Це той випадок, який зробив усіх сильніше.