Залишилася сама через війну. Діти й онуки Наталії Давиденко виїхали з Новолуганського. Життя в прифронтовому селищі дуже підкосило її здоров’я.
Наш будинок постраждав у вісімнадцятому році. У нас у дворі снаряд впав, глибоко зайшов. У хаті вилетіли вхідні двері й вікно пластикове. Вікно ставили, воно вилетіло, у кухні видавило. А ті, що у ванній – дерев’яні, і кватирки відлетіли.
Ми посиділи вночі, переночували, уранці вийшли – начебто тихенько. Почали готувати їсти. Там у нас газ був, пробили трубу. Добре хоч хлопець молодий швидко закрив, а то б і погоріли тут усі.
У сестри квартира, так там взагалі всі вікна вилетіли і з одного боку, і з іншого. У мене хоч якось однин бік від школи... у нас школа навпроти мого будинку, у школі впало біля котельні. У моєї сусідки повилітали вікна, а в мене якось за деревами не вилетіло.
Я на обліку стою із серцем. Мені взагалі не можна хвилюватися, і так порок серця. А тут ще таке як починається – у мене аритмія, тахікардія, одразу погано стає. Тільки почнуть стріляти – уже все. І неможливо поспати, відпочити. Треба відпочивати, а як же ти відпочинеш, сховатися немає де в хаті, усюди вікна. Ляжеш і на дивані, і тобі на голову все буде летіти.
Мрію, щоб це все закінчилося. І дітей немає. Дочка жила зі мною, двоє онуків – усі втекли. Вона каже: «Що тобі? Своє вже віджила, тобі 67 років, майже». Тоді було 64. Вона говорить: «Мамо, я поїхала, дві маленькі дитини. Я не хочу».
Зараз ніякої радості в житті немає. Ось вийдеш на город, думаєш хоч якоїсь цибулинки вирвати, боїшся, тільки десь щось вистрілило – уже тікаєш, як божевільний, із городу.
