«Чоловік кричить: «Іро, лягай!»

Живу в селі Черненко з 2005 року. Бойові дії почалися після листопада 14-го. На трасі стояв блокпост. Ми чули, як летять снаряди. Виходили з дому, а вони свистіли над двором. Страшно! Думаєш, ось зараз впаде, ось зараз впаде…

 Потім у січні 2015-го був дуже сильний обстріл. Будинки постраждали – дахи, вікна та в мене, і в сусідів. Було дуже страшно. Це сталося о 8 годині ранку. Чоловік кричить: «Іро, лягай!». Ззаду плафон впав, вибуховою хвилею його зірвало. Боже, я думала, все… Тепер сива вся.

Усі вікна повилітали, стінку й дах розбомбило. Я нічого не могла зробити. Килимами вікна позабивали… зима ж надворі. Щоб собаки з кішками не стрибати в хату. Ми пів року потім без світла жили – стовпи поперебивало.

 У мене курочки були, кішка, собака. Городи були. Ми заготовляли картоплю, закупорку.

 Під час обстрілу я зазвичай на підлогу лягала в хаті. Думаю, якщо влучить у підвал і плити мене там завалять, то я взагалі звідти не виберуся.

 У місто нічим виїхати, магазинів немає. Тільки у Гнутовому. Йти треба хвилин 40 пішки туди, хвилин 40 назад. Я якось пішла понад річкою, щоб скоротити шлях. Там солдати навчання проводять, стрільби. Там пустир. Вони мене пропустили. Але я більше не ходила туди, мало що. І всюди тоді замінували все навколо.

Продуктові набори нам привозив Рінат Ахметов. Подяка йому велика. Я не знаю, як би ми жили без цієї допомоги.

Ми чекаємо миру. Ніколи не думала, що в нас буде війна. І раптом на тобі. Миру хочемо і добробуту.