Ми живемо разом – я, четверо дітей і мама. 2014 року почалися бойові дії. Почала заходити техніка, танки йшли. До осені стало чути вибухи.
Спочатку ми виїхали звідси в Запорізьку область. З подружкою забрали дітей і поїхали, коли перші бомбардування почалися. Винаймали будинок. Але винаймати дорого, харчування дороге – довелося повернутися.
У підвалах ховалися і без світла сиділи. Згадувати це все дуже важко: як діти все переносили, плакали й істерики ці… На той момент старшій доньці було 10 років, а молодшому – 5. А маленьких ще не було.
У 2015 році народила я ще двійню. Виїхати нікуди. З колисками йшли до льоху й ночували там. Бувало й так, що не встигали з дому вийти до льоху. У коридорі всі сідали й сиділи, бо осколки тут летіли, цокали по даху. Душ розбитий у нас, гараж в уламках. Будинок не побило, але від вібрації пішли тріщини й щілини.
Ми знаходили осколки прямо у дворі. У нас багато їх було, я викинула. Виходимо після бомбардувань і збираємо осколки ці.
На час бомбардування дітей до школи ми не ризикували відправляти. Було таке, що вони в школі були, і тут починали бомбити. І їх спускали в бомбосховище. Вони там сиділи, а нам навіть не дозволяли приїжджати їх забирати. І вікна у класах, бувало, вилітали, коли там були діти.
Дуже страшно за дітей. Зараз навіть найменший грім, гроза – вони вже бояться. На них війна позначилася дуже сильно.
Допомогу нам надавав Рінат Леонідович Ахметов. Щиро йому дякуємо. Він дуже сильно нам допомагав. Продуктові набори давали постійно. Я не працювала, тому для нас це велика допомога була. Досі він нам допомагає, не кидає у скрутну хвилину. Переважно він один і допомагає. Більше в нас допомоги немає. Ми бачимо по телевізору. Він і діток рятує, і пенсіонерів, і інвалідів. Це дуже велика допомога. Таких людей, напевно, у нас і немає більше.
Ми чекаємо, що нарешті буде мир. Що все заспокоїться, і ми будемо жити, як жили раніше. У тиші, спокої, не переживати за дітей, коли до школи відправляємо. А раптом?! Сподіваємося на краще.
.png "Імена")
