Росіяни понівечили Рубіжне так, що воно геть чорне від вибухів і пожеж

Ми гарно жили, мали плани на майбутнє. Ми родом із міста Рубіжне Луганської області. Працювали в торгівельній фірмі. З 24 лютого я не працюю. Чоловік працює. Він на території України, у безпеці. Ми з дитиною їздили до Львова на евакуаційному потязі, там нас дуже гарно зустріли, по-родинному. Незнайомі люди нам допомогли. Ми до сьогодні з ними спілкуємося, вони щоразу питають як ми, чи потрібна допомога.

Коли почалась війна, мій чоловік лежав у лікарні в Харкові. Ми повинні були їхати до нього, і раптом я почула щось схоже на вибух. Мені здалося, що це сусід гупнув чимось. Але подзвонила свекруха і сказала: «Збирай документи і  приїжджайте до нас». З того моменту по четверте березня ми були в них, а потім вирішили, що я з дитиною маю виїхати з міста.

А чоловіка шостого березня поїхав свекор забирати. Вони потрапили під обстріл, ледь не загинули. Дякувати Богу, виїхали. Чоловік із Харкова сам би не виїхав, бо в нього не було документів на той час.

Наша дорога до Львова нам далась важко. Але я трималася, бо в мене дитина, я не мала права по-іншому поводитися.

Поїздка в потязі була такою, як мені прабабуся розповідала про 1941 рік: усі одне в одного на головах – люди, тварини.

Шокує те, що треба будувати життя спочатку. Ми навряд чи повернемося додому. Зараз живемо в Полтаві, більш-менш у безпеці, але, мабуть, нам доведеться залишити країну - тут зараз нема безпечного місця. Я маю думати, де дитині буде краще.

Через ці події ми почали більше цінувати моменти, проведені з близькими. Моя мама досі в Рубіжному. Зв’язку немає. Вона з квартири зовсім не виходить, бо боїться. Але і виїхати не хоче – боїться, що квартиру пограбують. До того ж, там її чоловік – мій вітчим, і бабуся.

Я думаю, до 2026 року нічого не закінчиться. Хоча й хотілося б швидше. Будемо сподіватися і вірити. Мій чоловік їздив у кінці серпня до Рубіжного по речі - сказав, що там біда, усе чорне. Говорив, що я буду не готова побачити таким своє місто.