Мені 62 роки. Я жила з чоловіком у місті Оріхів Запорізької області. Там мешкали і наші діти. На початку війни донька і дві внучки виїхали в Німеччину. Ми з чоловіком і сином залишалися вдома до вересня. Виїхали з перевізником після того, як на нашій вулиці розірвало жінку. Забрали п’ятьох котів і собаку. Зараз живемо в Запоріжжі. 

Про початок війни я дізналася на роботі. Чоловік і син того дня також працювали, а внучка була на врученні дипломів у технікумі. Мене охопив страх. У дітей була паніка, тому вони так швидко поїхали. А ми з чоловіком і сином, попри обстріли, посадили огород і зібрали врожай. Магазини не працювали. Ми отримували гуманітарну допомогу. Вода була. Водогін перебивали, але його швидко полагодили. Не було світла й інтернету. Ліки привозили люди, які їздили в Запоріжжя. Сина покусала собака. Ми самі лікували його, бо лікарі виїхали. Лише згодом відвезли його до лікарні в Запоріжжя.

Було два прильоти, внаслідок яких було пошкоджено дах нашого будинку і вікна вилетіли. Ми трішки підремонтували і жили далі. А після нашого від’їзду снаряд прилетів на подвір’я сусідки. Тепер наш будинок ще більш побитий. 

В Оріхові майже не залишилося цілих будинків. Одні повністю розбиті, інші згоріли від фосфорних бомб. Мене шокує те, що росіяни бомблять мирне населення, руйнують те, що люди наживали роками. 

Сусідка залишилася в Оріхові. Ночує у підвалі. Тим людям, які досі мешкають у місті, привозять гуманітарну допомогу і воду. 

Ми з чоловіком – пенсіонери, а син шукає роботу, але поки що безрезультатно. Донька запрошує нас до Німеччини, але ми не хочемо жити в чужій країні. Хіба що в гості з’їздимо. 

Я намагаюся завантажувати себе домашніми справами, щоб не думати ні про що. Тут трошки спокійніше. Та коли пролітають ракети і лунають вибухи, стає страшно. Відразу згадую, як росіяни бомбили Оріхів із Градів. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Чекаємо на повернення в Оріхів. Будинок побитий, але будемо відновлювати. Дуже хочеться зустрітися з донькою й онучками. Мені їх не вистачає.