Абакумова Анна, 9 клас, Баштанський ліцей №1 Баштанської міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рясик Любов Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

А що взагалі таке війна? На це запитання кожна людина відповіла б по-різному. Для когось війна асоціюється з втратою рідної домівкі, з втратою близької людини, зі смертю,  хаосом, страхом, а для когось війна стала джерелом нових можливостей. Але в своєму есе я б хотіла висвітлити те, як на мене особисто вплинула ця руйнівна війна. Почнемо з того, що війна торкнулася мене тільки у 2022 році. Так, фактично я знала, що існує російсько-український збройний конфлікт, що людям довелося покинути свої домівки, що хтось залишився в окупації, а хтось віддав своє життя за нашу свободу.

Але тоді я навіть  й не могла подумати, що колись це торкнеться мене та моїх знайомих. Як виявилося це було просто питання часу.

Отже, дозвольте представити до вашої уваги мою історію. Все розпочалося 24 лютого 2022 року. Прокидаюся зранку, розгортаю мережу Тік Ток, а там всі рекомендації у відео з вибухами на аеродромах. Досі пам’ятаю, як я гірко ридала та буро виборювала своє право йти у школу. Вважаю, що це була моя стадія заперечення. Чесно кажучи, я думала, що ми не витримаємо. Але відомі слова прикордонника з острова Зміїного тоді зробили щось зі мною. Вони додали мені віри, впевненості у силі нашого нескореного народу. 1 березня 2022 року російські війська зайшли у Баштанку. Я живу на околиці міста, неподалік об’їзної. Це було справжнім жахіттям. Ми ховалися у ванній кімнаті. Пам’ятаю досі, як бабусина подруга, яка живе на сусідній вулиці, дзвонила та панічно кричала, що танки їдуть.

Ніколи не забуду ті відчуття, коли я вперше почула дію БМ-21 “Град” та проліт літака над нашою домівкою. Я назавжди залишуся вдячною тим людям, які витіснили росіян з нашого міста та району.

Але повернемося до періоду окупації Баштанського району. Ми на декілька днів залишилися без світла та води. У мене є дуже цікава історія, яка стосується світла. Звичайний сонячний день. Ми вирішили всією сім’єю піти до продуктового магазину. Стоїмо вже біля каси, а тут роздався вибух. Як виявилося потім, тоді потрапили по нашому РЕСу.  

Як я себе почувала в цей момент? Мені було страшно, а ще страшніше було, коли ми пішли до підвалу ближньої будівлі. Я досі думаю, що він дуже ненадійний.

Страх. Страх втрати. Тепер це знайоме кожному українцю. Я відчула його, коли ми збиралися їхати до Польщі під час окупації нашого району. Так взяти і покинути свою домівку, своє дитинство, своїх домашніх улюбленців...Я просто не могла цього зробити!Мої пролиті сльози були недаремними.

Ми все ж таки залишилися вдома. Без світла, без води, але зате у своїй хаті зі своїми домашніми улюбленцями.

Війна навчила мене цінувати кожну хвилину, спокій та не звертати уваги на дрібниці, тому що є проблеми поважливіше. Дякую за можливість розповісти свою частину історії!