Давиденко Кирило, 11 клас, ЗОШ №5 імені Валерія Доценка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пєвнєва Ганна Геннадіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це страшне слово увірвалося в життя кожного українця  і буквально перевернуло його з ніг на голову. Уже нічого не буде як раніше, бо лютий 2022 року змінив людські долі, зруйнував плани, забрав життя. Війна… Це слово раніше дуже часто лунало з уст моєї прабабусі, яка працювала санітаркою під час другої світової війни, будучи молодесенькою дівчиною, майже моєю ровесницею.  «Онучку, рідненький, найголовніше – щоб тільки не було війни», - як молитву, повторювала вона. Тоді це здавалося таким далеким, що було колись і ніколи не станеться з тобою.

Прабабусі вже немає, вона померла у віці 95 років, не доживши 2 роки до цієї нової війни. Мені моторошно навіть уявити, що б із нею сталося, коли б це відбулося за її життя.

Місто, де я жив до серпня 2024 року, називається Мирноград. Дуже гарна, символічна назва: місто миру, щастя, добра. Війна зруйнувала в рідному місті майже все, що було пов’язане з моїм життям: дитячий садок, куди мене водила мама, школу, у якій я навчався з першого класу, музичну школу, яку я закінчив по класу фортепіано, лікарню, у якій доводилося лежати через хворобу, магазини, де ми скуплялися всією родиною. А зараз я навіть не знаю, чи цілий наш рідний дім, бо  змушені були виїхати з нього в іншу область через оголошену обов’язкову евакуацію в серпні 2024 року.

У місцевих телеграм-каналах пишуть, що на кварталі «5/6», де ми мешкали, уже літають ворожі дрони та тривають щоденні обстріли з артилерії. Шахта, на якій працював мій батько, також ущент знищена.

Чи міг я колись подумати, що вживу почую пронизливе виття сирени,  побачу, як у небі летить ракета, як страшенно здригається від вибуху земля. Найстрашніше було прокидатися вночі від звуків вибухів, коли тріскаються вікна та тремтять двері, підскакувати та бігти в коридор, бо льох – на вулиці, і ти до нього можеш просто не добігти. Страшно, бо на вулиці починають скавчати собаки: мій пес Боб і ще Блек, якого вивезли дідусь та бабуся з Бахмута. І ти біжиш відчиняти їм двері, бо за них теж дуже страшно! Вони ледве витримали переїзд. І зараз, коли ми вже виїхали у безпечне місце, де немає щоденних прильотів та вибухів, собаки все одно здригаються від грому і починають скавчати.

Мені дуже шкода моїх бабусю й дідуся, які змушені були покинути свій будинок і всі речі в Бахмуті.

Вони спочатку приїхали до нас, але коли в січні 2024 року наше місто почали обстрілювати та бомбити майже щоночі, змушені були їхати далі. Зараз вони мешкають у родичів, а мої батьки навіть не можуть прийняти їх до себе чи чимось допомогти, бо самі мешкають у знайомих. Будинок бабусі й дідуся, де я проводив кожне літо, стертий з лиця землі. Ця війна вкрала мій відпочинок: щороку ми всією сім’єю їздили на Азовське море, а тепер Юр’ївка, Бердянськ, Мелекино окуповані ворогом. Мені й зараз уночі часто сниться, як я плаваю в морі та рибалю разом із татом.

Через війну я не можу гуляти  зі своїми друзями та однокласниками: ми роз’їхалися по всій Україні та світу, і лише телефон дає нам можливість спілкуватися.

Слово Мир для мене тепер має інше значення, ніж до війни. Саме з великої букви, бо це слово – надія на життя, а людське життя – найвища цінність. Ми всі хочемо миру, бо вже втомилися від війни, і нам хочеться просто жити: ходити до школи, гуляти з друзями, спокійно спати вночі, не тремтіти від звуків сирен та вибухів, мандрувати рідною країною. Мир дуже потрібен нашій  Україні, і я хочу, щоб він настав якнайшвидше!