Мені 69 років. Ми з чоловіком жили у Нікольському Донецької області. Я працювала в лабораторії санстанції. Війна застала нас в лікарні: ми хворіли на ковід. І в мене, і в мого чоловіка було двостороннє запалення легень. Через війну нас виписали, не долікувавши. 

Внучку війна застала в Мелітополі. Вона навчалася в магістратурі, жила в гуртожитку. Онучка зателефонувала мені й сказала, що під вікнами стоять російські танки. Я скинула їй гроші на картку, але вона не могла піти до банкомату, щоб зняти їх, бо боялася окупантів. Комендант і охоронник гуртожитку сховали мою внучку в підвалі, а в її кімнату приходили російські військові. Потім їй вдалося виїхати на околицю Мелітополя. 

Старша донька також жила в Нікольському. Її чоловік служить у ЗСУ з 2014 року. Через це окупанти забрали її на допит, погрожували, що запроторять до тюрми й ґвалтуватимуть щодня, якщо вона не відповідатиме на їхні питання. Потім пограбували її будинок і гараж. 

Ми втікали вночі. Дуже вдячні чоловікові, який підвіз нас до Бердянська. Ми переночували у підвалі школи. Потім разом з іншими людьми щодня ходили до траси виглядати евакуаційні автобуси. Одного ранку з’явилося сорок шкільних автобусів. Ми їхали дуже довго. Було багато російських блокпостів. Окупанти змушували роздягатися не тільки чоловіків, а й дівчат. Коли проминули Василівку, водії вимкнули фари і їхали в темряві. У Запоріжжя приїхали о третій годині ночі. Нас зустріли волонтери, нагодували й видали продуктові набори. Потім відвезли у дитячий садок. 

Коли ми з чоловіком вибралися з окупації, то дізналися, що 31 березня наша донька з Києва народила хлопчика. По нас приїхав зять і забрав до себе.