Я жила з чоловіком у селі Заградівка Херсонської області. Ми працювали у Миколаївському управлінні підприємства Укртрансхімаміак. 24 лютого нам зателефонували з роботи й сказали, що почалася війна. Ми залишилися безробітними. 

У перші дні війни ми запаслися усім необхідним, а потім волонтери і друзі передавали нам ліки й продукти. Завдяки ним ми не голодували. Деякий час не було світла, однак у нас є сонячна батарея. Односельчани приходили до нас заряджати телефони. 

Росіяни обстрілювали наше село. Через наш двір літали снаряди – ми сиділи в підвалі, ночували в ньому. Третього травня у наш будинок влучив снаряд – домівка залишилася без даху. Постраждав і автомобіль, хоча і стояв у гаражі.

Четвертого травня ми з чоловіком виїхали на побитому автомобілі у Кривий Ріг. Батьки евакуювалися раніше. Сюди ж виїхали донька, син, мій брат і знайомі. Згодом донька з онуком поїхали за кордон. Чоловік повернувся додому, бо потрібно піклуватися про господарство і наглядати за нашим будинком і житлом батьків. Я досі не можу повністю оговтатися. Відволікає робота по дому й двору. 

Думаю, що війна скоро закінчиться. Наші військові – молодці! Вони б’ються за свій народ. Вважаю, що після нашої перемоги Україна стане ще кращою.