Мені 62 роки. Чоловікові 75. Ми живемо у Снігурівці Миколаївської області. Маємо двох синів. Менший воює, старший виїхав із Чорнобаївки у Вінницьку область. До війни я працювала у дитячому садку, а чоловік – у водоканалі.
Зранку 24 лютого мені зателефонували батьки моїх вихованців і запитали, чи йти у садочок. Я не зрозуміла, чому виникло таке питання, бо не дивилася новини. А вони сказали, що почалася війна. Згодом пролунав телефонний дзвінок від завідуючої. Вона попросила передати батькам, щоб не приводили дітей.
19 березня Снігурівка опинилася в окупації, а днів через п’ять почалися потужні обстріли – ми з чоловіком ховалися у бомбосховищі.
Не було світла й води. Ми набирали воду з криниці. Згодом у водоканал привезли генератори – давали воду раз на тиждень. Ми запасалися. Прали дощовою водою. Щодо їжі - виручав город. Дещо докуповували. Готували на печі або на вогнищі.
Було дуже страшно, коли літали снаряди. Ми з чоловіком спускалися в укриття, а менший син, поки був удома, залишався в будинку, який здригався від кожного вибуху. Через стрес у мене стався інсульт і я осліпла на одне око.
Хочу, щоб скоріше закінчилася війна. Хочу побачити синів і сестру, яка живе в ДНР. Брат помер там у двадцять першому році, а я навіть на похороні не була.
