Подопригора Єлизавета, 10 клас, Одеський ліцей №111

Вчитель, що надихнув на написання — Піль Майя Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Найгірша та болісна дата всіх українців, яку запамʼятають усе населення України на усе своє життя, це 24 лютого. В цей день на Україну, на світанку наш сусід нахабно атакував нас. В перший день, Росія здійснила масовані ракетні удари по Києву, який став першою ціллю; Харкову, який зазнав дуже потужні удари; Чернігову та Сумам, у яких обстріли були у транспортних вузлах та житлових кварталах; Миколаїв та Одесу, у яких ракети летіли у порти, військові бази. Тисяча днів війни- це не лише цифра, яка свідчить про час, але показує масштаби страждань та втрат. Тисяча днів –тисяча разів, коли хтось не повернувся додому, коли міста і села руйнувалися під вибухами. Діти виростають у світі, де вибухи та сирени вважають звичними звуками. У кожної людини є своя історія і я хочу поділитися своєю.

Наша сім’я в перші дні війни одразу підготувала підвал, з ліжками, продуктами та речами першої необхідності. Наша родина нерідко збігали в підвал, але нам доводилося часто ночувати там через затяжні тривоги, через це ми відчували себе дітьми підземелля. При кожній тривозі ми швидко бігли в підвал задля нашої безпеки.

Нас неодноразово та дуже гучно обстрілювали та обстрілюють. Було на стільки гучно, що стіни підвалу здригалися від цього.

З часом ми звикаємо до вибухів, але все ж на нашій психіці це все відбивається тому, що тепер навіть через найменший стук, навіть не під час тривоги, ми дуже чутливо реагуємо. В нас став дуже емпатичний слух і через кожен звук чи при сильно закритті дверей здригається все наше нутро та ти напружуєшся, думаючи про погане.

Але це не вся моя історія, під час війни я втратила дуже близьку мені людину-батька. Через півтора місяця з початку війни, татові стало погано і його забрали в лікарню. Вже потім через два дні, ми с моєю сестрою дізнаємося, що він помер. В той момент війна пішла на другий план, ми не думали про війну, не читали новини. На ту хвилину, наші серця були переповнені болем, дуже нестерпним болем.

В той час мені було дуже важко, я багато плакала та не могла з цим змиритися. Дуже часто снилися сни з участю тата.

В ті дні війни наша сімʼя провели тата в останню путь, ми бачили його останій раз… Я дуже зла на війну, бо через неї я втратила батька і я ніколи не зміню свою думку щодо цього, бо ці хвилювання та нерви за свою родину не проходять повз здоров’я людини. Це психологічно та морально вбиває людину, всі ці переживання за свою сім’ю- не кожен здатен це витримати.

Потім, з часом настав локдаун, коли не було світла добами, а на носі вже була зима без світла та тепла.

Наша родина вирішила виїхати за кордон тому, що без світла цілими днями було важко жити.

Ми поїхали до моєї тітки в Германію, там було все зовсім по іншому, як в Україні до війни. Ми гуляли по місту дихаючи повною груддю, не боючись вибухів.

Тож, ми продовжуємо жити у війні, наші воїни, воюють, намагаються відстояти наші кордони. Ми дуже сподіваємо на нашу перемогу, що будемо жити в мирній країні, що нас чекає світле майбутнє- ми будемо вчитися очно, ходити до школи, університетів. Також сподіваюся, що ми будемо спокійно гуляти по місту, не боятися тривог, вибухів тому, що зараз навіть якщо ти ідеш кудись гуляти та лунає тривога, то починаєш боятися за своє життя та шукати бомбосховище. Ми ніколи не могли спланувати щось заздалегідь, через несподіванність тривог, ти навіть можеш не очікувати їх, як ось вже тривога, летить ракета, а вони летять швидко і іноді ти не встигаєш добігти до безпечного місця. Тисяча днів війни – це не просто період. Це етап боротьби за майбутнє, який продовжує писати свою історію щодня.