Чернихівська Анастасія, 10 клас, Фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Слюзар Надія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна нам залишає великі й болючі моменти з життя. Як би ми не хотіли це забути, все одно будемо чути і бачити наслідки і після війни. Я ніколи не думала, що буду жити в час, коли почнеться війна…

24 лютого. День починався добре. Але все змінилось, коли я побачила записку, на якій було написано, що Росія напала на Україну. Прочитала декілька раз той листок, не довіряючи своїм очам. Хотіла поговорити з мамою, але не було мережі. Я розплакалась, здається, більше від страху. Не знала, що далі робити. Боялась, що в якийсь момент прилетить ракета чи щось інше. З часом страхи трохи розвіялися, бо була з подругою, яка мені морально допомагала.

Через три дні, уночі, почула вибух. Прозвучала повітряна тривога. Мама сказала, що бомблять Василівку. Переживши ніч, я також дізналась, що до нашого міста закрили всі дороги, не пускають росіян. Однак це тривало недовго… Нам довелось впустити їх, і з цього моменту життя стало зовсім іншим.

Я бачила їх з вікон, вони були страшні й озброєні, люди обходили їх стороною.

У місті почали з’являтися російські прапори, і намальовані також. Кожний день був схожий на попередній. Так тривало до 9 травня.

Окупанти забирали силою людей, які були на вулиці, на їх концерт . Це було жахливо. Крики на вулиці і сварки. Ніч була нестерпна...

З кожним днем людей ставало все менше. Хтось залишався, а хтось пробував виїхати з міста. Росіяни дозволяли виїжджати з міста тільки раз у тиждень, у середу.

Пройшла весна, людей майже не залишилося в місті. Моя мама ходила на роботу, увечері поверталась до мене. Ночами було чути постріли й вибухи.

Літній період ніяк не відрізнялось від попередніх. Я могла гуляти трішки в дворі з друзями. Але сильно сумувала і за школою, і за бабусею. З того часу, як почалась війна, ми вже не могла приїхати в Кінські Роздори до неї. Ми навіть подзвонити до неї не могли, бо там зірвали мережу.

Літо пройшло майже тихо, декілька моїх друзів теж виїхали з міста. Десь у середині серпня моя мама подзвонила з роботи і сказала, що знайшла машину, якою можна буде виїхати з міста, тому треба збирати речі. Через годину-дві вона прибігла і допомогла збиратись.

Цей момент був для мене болючим, адже я жила в цій квартирі із самого народження, а тут треба все покидати і їхати невідомо куди.

Тоді була середа. Я, на жаль, не попрощалась зі своїми друзями і не сказала, що їду.

На в’їзді у Василівку була черга, окупанти перевіряли всі речі. То зайняло трохи часу, але все ж таки ми виїхали з міста. О 8 годині вечора не можна було вже знаходитись у сірій зоні. Ми їхали дуже-дуже швидко, однак я розуміла, що скоро повернусь додому. За дві години доїхали до Запоріжжя. Там були наші воїни. Того дня ми виїхали із Запорізької області. Дорога була довгою. Уже 26 серпня ми були в Тернопільській області.

Однак мама повернулася назад додому, бо там робота і її мама. З часом вона звільнилася з роботи і поїхала в Кінські Роздори до своїх.

Я з мамою не бачусь уже майже три роки. Зв’язатись з нею тяжко, бо там російська територія, підслуховують...

Ми рідко спілкуємось.

Я вирішила вступити в коледж на хореографію, тому що мені тяжко уявити своє майбутнє життя без танців. Танці рятують мій моральний стан. Там я своя, не прикидаюсь іншою. Коли чую якусь музику, завжди хочеться танцювати. Тим паче тепер є можливість спробувати різні види народного танцю.

Війна зробила відстань між рідними і домом. Відстань – це важко, але якщо є хоча б якийсь зв’язок, то вже добре. Дуже хочеться почути рідні голоси своїх близьких людей… Дуже болить усередині… Ми не заслуговуємо на таке тяжке дитинство!..