Мені 61 рік, я на пенсії. Живемо вдома, не виїжджали нікуди. Коли були окуповані, то п’ять місяців взагалі нікуди не ходили й нічого не брали. Їли тільки те, що вдома мали. Мололи крупу, робили самі хліб. Ми мололи дерть, пересівали - от те і їли. Я робила всякі прянички. Ми з сусідами ділилися. 

А зараз у нас уже рік як світла немає. Зараз нам, слава Богу, водичку зробили. Гуманітарку нам возять, усім нам допомагають. Давали і брикети, і дрова.

Нас звільнили, але якраз через Дніпро росіяни стоять і нас обстрілюють щодня і щоночі. 

Ще в окупації до нас у хату ракета залетіла і наполовину детонувала. А пізніше, 30 вересня був приліт по сусідах. Вибило всі склопакети, дах побитий. От так і живемо, не знаючи, що буде далі.

Моєї племінниці син воював. Зараз його комісували. Племінники воюють. І я нібито погрожувала нашій новопроголошеній голові. Хоча, я дійсно була проти. Словом, хтось щось наговорив, і по мене приїхали, забрали. Не знаю, може, мене Бог врятував. Там ще якась жіночка була - то вони на неї переключились, а мене відпустили. Сказали, якщо ще раз приїдуть, то вже розстріляють. Після того, звісно, здоров’я дуже погіршилося.

Хочеться, щоб це все закінчилося, щоб усе налагодилося. Щоб Україна була незалежною і квітучою країною. Щоб був мир. Я сподіваюся, що саме так і буде.