Тур Вікторія, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 118 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Де би не був, не забуду дім,

Коли закінчиться війна і вщухне дим!

Я з закритими очима найду де мій двір,

Бо де би не був, не забуду дім!»

Слова: Кості Клепки, музика: Skofka  Kalush

Ці рядки пісні про дім, про зруйноване життя, стан людей, які потребують психологічної та медичної допомоги. Сучасна творчість війни, яка розриває мозок, душу, серце… .

Яка вона? Творчість на сьогодні на сто відсотків відображає стан українців, без виключення, у якому перебуває нація, той біль, страх, невизначеність, життя одним днем.

Сучасна література відображає непросту історію нашого народу, його боротьбу за історичну спадщину та за право на вільне майбутнє. Українська література останніх років про наболівше. Письменники пишуть  про події на сході до двадцять четвертого лютого двадцять другого року та після цієї дати, на всій території України. Важливо розуміти, зазначити, що література максимально оновлена й сучасна. В ній відображене сьогодення з усіма новітніми технологічними, соціальними мережами, висловами й тими реаліями, у яких живуть люди в двадцять першому столітті.

Мій шлях на протязі тисячі днів війни- це баланс між «Де би не був не забуду дім…» й « Щоб не зійти з розуму, маємо бути разом ми»,  наполегливо крок за кроком до "Повернусь додому я обов'язково, не забуваючи хто ми».

Й робота, й робота, й робота, яка допомагала мені утримувати цей баланс. Занурення і вивчення сучасної літератури, дитячі допитливі очі, спілкування з колегами,  постійний зв'язок з рідними, які розбіглися країною далекою далеччю, й залізна воля, жага до життя, любов до справи, яка на протязі мого життя перетворилася на справжнє покликання, наповнюючи кожен мій день змістом і радістю.

Статус, у якому я знаходжусь, називається по-різному: переселенка, внутрішня біженка, переміщена особа, вимушено переміщена особа- не змінює суті. Ми втратили все на малій батьківщині, але надія не згасла… .

Інколи згадую перші відчуття після переїзду, нічого не могла робити, просто вмикала комп'ютер і дивилася на екран. Я знайшла свій душевний спокій, занурившись у творчість сучасних письменників. Це стало моїм рятувальним колом далеко від рідних стін, які завжди давали сили. До роботи могла свідомо приступити тільки через пів року, бо, навіть, і сама до кінця  не уявляла глибину почуттів, які накривали з головою…, відчувала себе людиною, яку висмикнули з корінням і перекинули в інший простір.

Трагедія не тільки моя. Мільйони людей вимушені покинути свої домівки, зібрати все своє життя у валізу, вирватися з корінням із місця свого дитинства і своїх мрій.

Тільки за час повномасштабного вторгнення, ми стали свідками безлічі таких історій, болю і надії. Життя наших людей - це постійні виклики. Кожен сам мусить облаштувати життя з нуля. І кожного дня, крок за кроком намагатися наперекір труднощам і проблемам інтегруватися в суспільство, соціум, намагатися спілкуватися, адекватно реагувати на ситуації й не здаватися «травмованим».

Проблема біженства у нашій країні ще довго буде болючим відголоском українсько - російської війни на довгі роки реабілітації суспільства, але надія не згасає.

Мій шлях- бути максимально корисною для суспільства, робити ту справу, яку люблю, жити, берегти рідних, піклуватися про дітей і вірити, вірити в скоріше припинення війни, тримати удар від викликів сьогодення.

Мій шлях триває, надія не гасне!

Хочу закінчити свою сповідь останніми рядками  пісні сучасного виконавця Кості Клепки:

«Де би не був, не забуду дім,

І хоч він зараз і страждає від ракет і мін.

Згинуть наші вороженьки і воскресне знову він.

Ми повернемо тебе, наш рідний дім».