Чемпіон світу Олександр Комаров: "Літаки літали цілодобово й скидали бомби"

Першого тижня, поки був зв’язок, Олександр — параолімпієць, чемпіон світу та Європи з плавання — намагався допомогти людям. Ходив на оптовий ринок, купував продукти та розвозив по сховищах.

До 6 березня перебував у будинку, вночі почув гул літака, побачив два спалахи та два вибухи. Дізнався, що ракети прилетіли до «Порт-Сіті» та ринку «Азовський». Із 6 березня щодня почали літати літаки та скидати бомби: спочатку лише вночі, потім і вдень. До будинку Олександра прилетіли дві ракети. Будинок згорів за 20 хвилин.

10 березня бомба впала неподалік будинку. Завалило сусіда та його бабусю, вона загинула під завалами, хлопця витягли. Наступного дня літак знову скинув бомбу...

24 лютого ми з дружиною спали в себе вдома, у квартирі. І вранці, десь годині о 6-й ранку, мене розбудила дружина та сказала, що все почалося, ось. То їй подзвонив друг і сказав, що на Україну напали й почалася війна. Ми вже одразу прокинулися, почали дзвонити батькам, друзям, знайомим, дивитися новини, читати всілякі канали, соцмережі, ось. Ну, і стали, довідалися, що по всій Україні прогриміли вибухи, зайшли війська російські, ось, ну й десь пів дня ми повністю були занурені в новини та почали думати, що робити далі.

Цієї ночі ми ще побули вдома, у себе у квартирі, і наступного ранку вирішили поїхати до моїх батьків у приватний будинок, на Парковому селищі, ось. Першого дня, 24 лютого…

Ми подумали, що бензин закінчився, але цінник на бензин ще висів, і ми заїхали дізнатися, чи є бензин. Залишався лише дизель, а в нас машина на дизелі, ми заправили повний бак і поїхали до батьків. Речей із собою взяли щонайменше: два рюкзаки взяли тільки й усю їжу, що в нас була вдома. Також до батьків приїхала моя сестра, і вже з 25 лютого ми перебували весь час на Парковому селищі, у батьківському будинку, ось. Центральний район, можна сказати, ще не обстрілювали, усе почалося зі Східного, і ми в новинах стежили. Ну от, як би їхати не збиралися, думали, що знову напад закінчиться, може, через тиждень чи кілька днів, що це просто ескалація. Але з кожним днем ставало все гарячіше, почали бомбити лівий берег, Черемхи, зникло світло і, відповідно, Інтернет, тобто ми стали...

Нас відрізали від новин, від світла, і також закінчилася вода, ось. А 6 березня вимкнули газ — і опинилися ми, можна сказати, у кам’яному столітті. І перший тиждень, поки ще був зв’язок, ми з Дмитром Забавіним намагалися допомогти і сартанцям, яких евакуювали до центру міста, і тим, хто з лівого берега переїхав. Ми ходили на оптовий ринок, закуповували продукти, і Дмитро Забавін відвозив їх у бомбосховища, ось, а коли зв’язок з усіма зник, то вже нікуди не виходив я.

Оскільки ми жили в приватному будинку, то в нас... і у звичайний час ми заповнюємо ємності дощовою водою. Ми зробили хороші запаси дощової води та, у принципі, їжу готували на вогні у дворі. Цим займався тато в нас. Він майже цілий день був на вулиці: сніданок готував, потім обід, вечерю, гарячий чай щоб був завжди. Ну так, у принципі, ми знаходилися спочатку десь до... виходить, до 6 березня ми спали всі на своїх місцях, можна сказати, а потім, 6 березня, або в ніч з 5-го на 6-те, ми лягли спати й почули гул літака, ось, і побачили у вікні два спалахи, а потім сталося два вибухи. І як ми дізналися потім наступного дня від сусідів, які жили у 23-му мікрорайоні, що ракети прилетіли до «Порт-Сіті» та до Азовського ринку.

І з 6 березня, виходить, щодня почали літати літаки та скидати бомби, ракети. Ну, спочатку начебто починалося це тільки вночі, а вже через чотири дні, через п’ять — уже вдень літали. Тобто майже цілодобово почали літати літаки та скидати бомби; 10 березня бомба впала десь за 30–40 метрів від нашого будинку та, виходить, завалила сусіда, мого друга, і бабусю його. Ну, сусіди збіглися, вони ховалися в підвалі свого приватного будинку, і сусіда витягли, а бабуся загинула його під завалами, так і залишилася.

Потім літак ударив по сусідній вулиці, це десь метрів, мабуть, ну, до ста метрів від нас. І там також загинули люди, сусіди. І десь метрів 300 від нас упала вночі бомба й залишила по собі п’ятиметровий... п’ятиметрову яму (завглибшки).

Спорудили там… і навколо будинку залізні листи поставили, щоб вікна були захищені та щоб через вікна не залетіли осколки, і подушками позакладали, ковдрами там… І спали всі на підлозі, під важким столом, щоб хоч якось, коли уламки полетять, щоб стіл захистив. Жили всі в одній кімнаті вп’ятьох, іноді вшістьох. Спали всі на підлозі під столом. Там щільно один до одного, добре одягнені під трьома ковдрами, ось. Так, у принципі, запаси їжі та води ми змогли зробити в перший тиждень, бо був оптовий ринок біля нас. І ми там картоплю купили; у принципі, у нас були запаси невеликі макаронів і круп. Ну, їли в основному картоплю в мундирах, бо вода довго закипала й не завжди навіть закипала, пили гарячий чай, бувало, кілька разів, бо балонів було багато… дощову воду пили.

А так загалом ми майже не виходили з дому. Тільки тато готував, а ми лежали цілий день і сиділи в хаті.

Були в нас ще вітаміни, щоб не було сильного авітамінозу, вітаміни ще приймали. У нас сусіди всі намагалися дізнатися, шукали, де зв’язок, де радіо ловило в когось… І почали з’являтися відомості: мають «зелені коридори» з’являтися. Ми першу спробу зробили 7 березня. Що біля драмтеатру збирається колона. Ми речі, можна сказати, дуже не збирали. Тато сказав, що він не виїжджатиме. І ми, виходить, я з дружиною, сестра, мама та племінник, ми сіли в машину, взяли із собою по рюкзаку й приїхали до драмтеатру, але пів години там постоявши, ми дізналися, що ніякої евакуації не планується та нічого не буде.

Ми тоді назад приїхали додому, і виходить, із 6 березня до 16 березня, 10 днів, безперестанку літали літаки. Може, і з важкої зброї… але Паркове селище та Новоселівка — ось 10 днів безперестанку прилітали ракети, бомби, снаряди.

Ще через пів години десь снарядів 20, напевно, поспіль зовсім поруч упало, за 10 секунд, десь снарядів 20 дуже сильно, дуже голосно впали, ось. І потім настало затишшя невелике, і ми почали думати, що треба кудись переїхати, і вирішили поїхати до бомбосховища. Ми чули від сусідів, що десь біля драмтеатру в сталінських будинках є ще місця в бомбосховищах.

Почали збиратися, щоб їхати туди, і виходить, о 8-й ранку приїхав мій сусід і сказав, що відкрили «коридор зелений» на виїзд і він через 10 хвилин виїжджатиме. Ну і ми тоді вирішили не їхати в бомбосховища, а також спробувати виїхати, і пів години ми зібралися та о 9-й ранку почали їхати в бік Мелекіно. І тоді, виходить, перед тим як виїжджали, уже сказали, що російські танки пройшли проспектом Миру. Ну, ми акуратно їхали, і на проспекті Нахімова, уже ось після «Іллічівця», після площі Комсомолу ми зустріли вже машини, які їхали в бік порту. І вже на стрілці біля порту ми влилися в колону машин, ось.

Так ми виїхали на виїзд із міста, на Мелекіно, там блокпост був розбитий наш, і ми потім доїхали до повороту на Портівське й доїхали до Мангуша, і там був блокпост. Ми почали стояти в черзі на блокпост.

Виходить, ми вп’ятьох виїхали, а тато залишився вдома, і до 12-ї ночі ми доїхали до Бердянська. Поки проїхали всі блокпости, вже ми о 6-й вечора були всього за кілометр від Бердянська, і там вони [окупанти] вирішили зробити ще один блокпост — і ось це п’ять чи шість годин ми один кілометр їхали, щоб заїхати до Бердянська. Приїхавши до Бердянська, ми знову почали читати новини: з’явився зв’язок якийсь.

Ми зв’язалися з родичами й дізналися, що росіяни скинули бомбу на драмтеатр, а ми якраз планували або біля драмтеатру, або до драмтеатру їхати в сховище, ось. І наступного дня, виходить, о 7-й ранку ми виїхали на Запоріжжя та вже о годині 4-й або 5-й вечора були в Запоріжжі. Довго не було зв’язку з татом, десь тижнів зо два ще.

І потім дізналися, що 17-го, тобто через день, як ми виїхали, до нашого будинку прилетіли дві ракети — і будинок згорів за 20 хвилин, тобто якби ми залишилися ще на один день, ми всі загинули б. Ракета потрапила саме до центральної кімнати, де ми всі знаходилися, а тато був у крайній кімнаті, і він встиг вийти з пожежі. Уже будинок горів, і сусіди допомогли йому вибратися.

Я вважаю, що ми переможемо й зможемо повернути всі наші території.