На момент російського вторгнення була в місті Нікополь. Прокинулася від дзвінка мами. Вона повідомила що розпочалася війна. Не повірила. Включила телевізор. Там все побачила. Потім почалися дзвінки від батьків мого класу ( працювала вчителем початкових класів).

Що робити? Далі страх, тривожність, депресія, психологи...

Довелося зіткнутися під час війни з труднощами. Від'їзд з України до Польщі, через страх за життя дитини. Перебування за кордоном. Допомога поляків. Знайомство з жінками з різних частин України. Їхні історії врізалися в пам'ять ( на групових заняттях у психолога).Неможливість прижитися ( адаптуватися)  там. Повернення в Україну, але нажаль не в Нікополь. Зустріч з чоловіком, мамою, рідними...

Було всяке. Зверталася до гуманітарних штабів. Допомагали церкви. Намагалася зробити все, щоб донька якомога легше це сприйняла.

Війна дуже сильно позначилася на нашій сім'ї. Часто зверталася до психолога. З родиною не живу, але бачимося іноді. Все дуже сумно. Сама себе тягну за вуха, борюся з депресією. 

Рік не працювала. Лише влаштувалася. Стало трішки легче. Пішла на курси шиття і крою.

Приємною була зустріч з волонтерами на вокзалах, під поїздом.

Є річ, яка нагадує мені про війну. Це кофта чоловіка , яка їздила зі мною по Польщі і по Україні. Не можу її викинути...